Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Та ні, це навряд чи. - Відламує шматочок пирога. - Не дуже цікавлюся світським життям.

- Навіть в кіно не ходиш?

- Іноді ходжу, але на щось цікаве.

- Наприклад?

- Люблю фільми, над якими можна замислитись. Або візуально дуже гарні. А зараз сиквел на приквелі на перезапуску. Марнування часу.

- Згоден. Наче вже всі сюжети закінчились, що старі ганяють по колу. Деяким франшизам просто треба дати померти. 

- Як і деяким акторам вже давно час на пенсію.

- Ага, безперечно. - Відправляю порцію спагетті до рота, серце радісно б’ється у грудях — нарешті я знайшов точку перетину наших інтересів. Лунає дзвоник, і за хвилину кафетерій наповнюється студентами. - А на концерти якісь ходиш?

- Чесно, не люблю це. Мені більш до вподоби послухати трек у хороших навушниках вдома, аніж тертися у галасливому натовпі, щоб почути те ж саме, але в сумнівній якості. А сам? - Я відкриваю рот, щоб відповісти, але у той самий момент вікно біля нас з гуркотом розбивається, і я ледве встигаю прикрити нас крижаним щитом, лише на секунду, щоб не помітили звичайні учні. Що це було? Визираю за стіл — на підлозі, увесь у грязюці й уламках, обтрушується один з перевертнів, у дворі біля розбитого вікна, тяжко дихаючи, стоїть скуйовджений напівдракон, очі горять жовтим. Сіріус хапає перевертня за шиворіт, я вистрибую у раму розбитого вікна і наздоганяю дракона, який кинувся тікати — він дуже невдало послизнувся на замерзлій калюжі. Веду його до кафетерію, по дорозі допитуюсь, хто класний керівник, і разом із Сіріусом ведемо запальну парочку до кабінету керівника. Комусь доведеться платити за вікно. Шию тягне, мабуть нерв защемило. Треба буде розім’яти.

Як тільки залишаємо студентів під наглядом і виходимо з класу під звук дзвоннку на урок, Сіріус хапає мою руку і тягне до виходу із вже спорожнілого коридору.

- Куди ми поспішаємо? 

- До медпункту.

- Я в порядку. Що таке?

- Дійсно не відчуваєш? - Зупиняється і прикладає долоню до моєї шиї, дотик трохи пече. Показує мені руку — вона вкрита кров’ю. Це моя? Проводжу пальцями по тому ж місцю, на дотик неприємно. Подряпина? Але крові багатенько, наче ножем порізався.

- Мабуть, склом зачепило. 

- Треба тебе підлатати, і так вже всю сорочку заплямував.

- А, ой… Дійсно. Не помітив навіть. 

- Ходімо.

- Ні, стій. Не треба. Це аж в іншому крилі. Я до аудиторії дійду, льодом підлатаю, а потім вже, як вікно буде, піду наліплю пластир.

- Ти не розумієш. Ти зараз всіх вампірів приманиш. Ти не уявляєш, як пахне твоя кров.

- І як? - Питаю раніше, ніж зважую, чи варто. Сіріус дивиться на мене незвично голодними очима. Точно. Він же вже тиждень не підкріплювався кров’ю. 

- Солодко. - Відповідає на видиху, голос звучить трохи хрипко, наче в горлі пересохло. - Солодко і дуже апетитно.

- То, може, не варто її марнувати? - Я ще з навчання пам’ятаю, що вампіри здатні виділяти в слину фермент, що зупиняє кровотечу. Серце вистрибує з грудей. Це мій шанс відчути його дотик на собі. 

- Ти не розумієщ, що зараз пропонуєш.

- Розумію. Подвійну вигоду — в мене зупиниться кровотеча, а ти частково задовольниш свою потребу в крові.

- На території академії це суворо заборонено, ти знаєш це краще за мене.

- Ніхто не дізнається.

- У тебе зараз лекція.

- Запізнюся на 5 хвилин, нічого страшного. - Тягну його за руку до сліпого кута за широкою колоною біля пожежного виходу з блоку, він слабко упирається, по очам бачу, що намагається боротися з собою — але, мабуть, запах моєї крові, якого я взагалі не відчуваю, потроху ламає його волю.

- Нас обох за це звільнять. - Вже сам підпирає мене до стіни у вузькому просторі, за вікнами вирує гроза, на стелі слабко світять старовинні лампи. Він ще ніколи не підходив так близько. Я відчуваю його подих на своїй шкірі, коли він говорить ці тихі слова. 

- Ніхто нас не побачить, розслабся. - Нахиляю голову убік, висловлюючи німе запрошення. - Ну ж бо, не тягни, бо кров’ю тут стечу. - Замість відповіді він нахиляється до моєї шиї, кінчики волосся лоскочуть мою шкіру. Повільно проводить язиком вздовж рани, не можу не здригнутися. З його губ зривається несподівано гарячий видих мені в шию, супроводжуваний низьким риком. Не встигаю отямитись, як притискається губами до шкіри й починає повільно витягувати мою кров. Хапаюся за його спину, в голові трохи паморочиться. Він притискає мене тісніше до стіни усім тілом, одною рукою тримаючи мою голову на місці за волосся, інша ніяк не знайде собі місця між моїми ребрами і талією. Серце колотиться так, наче зараз проб’є ребра. Як же він близько. Як же він пахне. Як оп’яняє його дотик, руки, губи, все перемішується в голові, свідомість наче перетворюється на желе, і кров по всьому тілу закипає. - Здається, щось не так. - Шепочу, голос як чужий. Не розриваючи контакту між губами і шкірою, він проводить по моїй рані язиком, і я, сам не розуміючи, як так вийшло, видаю протяжний тихий стогін. Його рука тут же затискає мій рот, і я йому вдячний, бо з кожною секундою все важче себе контролювати, і я гадки не маю, чому. Наче моє тіло мене більше не слухається. Гірше того, збудження не заставляє на себе чекати, ганебно упираючись у його ногу крізь мої штани. Я взагалі нічого не можу з собою зробити. По всьому тілу розтікається приємне гаряче поколювання, таке солодке відчуття, хочеться більше. Як я його хочу. Просто невблаганно. Його губи і язик подорожують вверх і вниз уздовж моєї рани, присмоктуючись у різних місцях. За вікном лунає гуркіт грому. Я з зусиллям відтягую його руку від свого роту. - Може, нафіг ті уроки, той медпункт, а? - Задишка, наче бігав. - Може, просто потрахаємось? Прямо тут? - Протираюся об нього, по шкірі бігають мурашки, відчуваю власний пульс у скронях. - Просто зараз. Будь ласка, Сіріусе, я так тебе хочу, просто божеволію. - Перед очима все пливе. Руки жадібно гуляють по його спині та боках, стискаючи, царапаючи, він знову затискає мені рот, гарчить мені у шию, не відриваючи губ, і від цієї низької вібрації я знову стогну в його руку, вже вологу від мого дихання і слини. Ще раз протираюся об його ногу, як собака під час течки. Не можу себе контролювати. Нерозбірливо бормочу в його долоню, задихаючись від запаморочливого відчуття, коли він відривається від моєї шиї і проводить вздовж всієї рани язиком. Відсторонюється назад, облизує губи, витирає залишки крові з підборіддя. У мене в голові туман, перед очима все пливе. Серце розривається, наче зараз вибухне, дихати важко, і я хочу його просто невимовно. Дивиться на мене самовдоволено. Кладе одну руку мені на щоку, гладить її великим пальцем.