Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

В понеділок, коли приходжу в учительську, Сіріус якраз вже покидає своє місце. Вітаємось, і він спокійно залишає кабінет. Ніяких жартів, запитань чи двозначних поглядів. Вирішив залишити це за плечима? Готуюсь до заняття і прямую до аудиторії. Проходить без ексцесів. Потім вікно, і остання на сьогодні лекція. Цього разу в мене заняття одразу після Сіріуса. Коли заходжу до аудиторії, він витирає з дошки. Дістаю вологу серветку, яку протягую йому, коли він закінчує і повертається до мене.

- Дякую. - Бере її і витирає руки. На пару секунд задивляюся, потім беру себе в руки і відводжу погляд. - Я займу останню парту, поки перевірю тести. - Не питає, а просто ставить перед фактом.

- Тут? Зараз? - Дивлюся на нього спантеличено — я думав, він просто піде до учительської. 

- Так. 

- Добре. - Знизаю плечима. Проводжу його поглядом, кімната починає наповнюватися студентами. Переглядаю тему лекції, і по дзвонику починаю заняття. Знову багато пишу на дошці, вже навіть не намагаюся витирати руку від крейди. Студенти конспектують, обговорюємо з ними тему, теорії, роповідаю пару цікавих історій походження сьогоднішніх символів і у яких ритуалах вони використовувалися, при згадці жертвоприношень студенти пожвавлюються і починають задавати питання. Я відповідаю розгорнуто, бо знаю цю тему від а до я, і коли перетинаюся поглядями із професором з ритуалів, бачу, що він схвально посміхається. Не очікував, що я і твою тему добре знаю? Сюрприз. Даю студентам час заповнити таблицю, щоб вони не робили цього вдома, витираю руки і тягнуся за пляшкою води. Спекотно, сонце розігріло аудиторію до задухи. Кидаю короткий погляд на Сіріуса — і саме в цей момент він розстібає третю і четверту ґудзики своєї темно-вишневої сорочки. Відкидається на спинку сидіння, закидує ноги на парту. Як у себе вдома. Ще один ґудзик. Ну будь ласка. На тебе ж все одно ніхто не дивиться. Крім мене, а я хіба не заслужив насолодитися таким видовищем? Наче читаючи мої думки, його пальці повільно рухаються до п’ятого ґудзика. Сам не помічаю, як допиваю пляшку до дна, і кілька крапель стікають по підборіддю. Витираю їх великим пальцем, і всідаюся за стіл, не зводячи з нього погляду. Погравшись із ґудзиком, він відносить руку до папірців, і я розчаровано відвертаюсь до вікна. Дражнить знову. Навмисне? Кусаю губи, намагаючись не видавати своїх емоцій. Я б ті ґудзики зубами відірвав. Повертаюся до нього знову — п’ятий ґудзик вискакує з петлі, оголюючи ще більше блідої шкіри. Несвідомо закушую губу і розумію це, коли стає боляче. Обводжу його спраглим поглядом, і коли наші очі зустрічаються, він піднімає черговий лист паперу, прикривши ним усю щойно відкриту красу. Знущається, без варіантів.

Коли, нарешті, лунає дзвоник, я всіх відпускаю і крокую до задньої парти, сідаю біля Сіріуса. Він збирає листочки та ручки до купи.

- Що це ти вирішив мені студентів спокушати?

- Щось не бачу, щоб хоч хтось із них помітив. - Знизає плечима. Знову ці припідняті куточки губ. - А от ти чомусь аж сюди прийшов.

- Щоб зауваження зробити до того, як тебе побачить завуч. Про дрес-код не чув?

- Мені просто стало спекотно, не метушись. 

- Сюди зараз нова група студентів прийде, якщо хтось побачить — матимеш неприємну розмову. - Як би я не хотів помилуватися його напівоголеним торсом, він дійсно міг втрапити у неприємності. 

- Зараз застібну, дай речі зібрати.

- Нема коли возитися. - Тягнуся до його сорочки, спритно застібаю ґудзик за ґудзиком, знизу вверх, протираючись кісточками пальців по його пружному тілу крізь тканину. Спостерігає за моїми руками, припіднявши одну брів. - Не дивися так. Подякуєш ще. 

- Дякую, сніжинко. - Муркоче у відповідь. Від цієї інтонації збивається дихання, усього на секунду, але по погляду бачу, що він помітив.

- Нема за що. - Встаю і йду витирати дошку. - Ще є заняття сьогодні?

- Одне.

- Зараз?

- Через два вікна.

- Може, тоді кави?

- Може, й кави. - Коли повертаюся витерти руки, він уже стоїть біля мене. - Тільки спершу до учительської.

- Авжеж.

За кавою з льодом спілкуємось, як звичайно. Я вже починаю замислюватися, чи я не вигадав усі ті ніякові ситуації? Може, вже від спеки дах тече? Та, наче, все було насправді. Не можу його зрозуміти. То усім виглядом показує, що знає про моє захоплення, то робить вигляд, що сліпий. Наче насолоджується цією грою у квача. Яку мету він переслідує? Просто погратися зі мною, довести до відчаю, щоб я здався і відкрив свої почуття? Бачить же, як я на нього дивлюся. Проте, мені навіть цікаво подивитися, що він робитиме, якщо я продовжу робити вигляд, що не маю до нього цього всепоглинаючого забороненого потягу.

Наступні два дні намагаюся тримати себе в руках, не проявляючи своїх бажань, не затримуючи на ньому погляд, не намагаючись зайвий раз його торкнутися. У четвер, коли в нього заняття в кабінеті одразу після мене, не залишаюся посидіти на задній парті, як би сильно мені цього не кортіло. Сіріус не виглядає здивованим — радше зацікавленим. Йду віднести речі до учительської, вечеряю у кафетерії і йду додому. Я хотів би посидіти на його лекції. Послухати його, помилуватися ним, вихопити нишком ще пару фото. Але це тільки зміцнить його позицію, а я ще не готовий програвати. 

У п’ятницю ледве прокидаюсь через дощову погоду, і приходжу трохи раніше, щоб щось з’їсти перед заняттями. У кафетерії зустрічаю Сіріуса з персиковим пирогом і кавою, і приєднуюсь до нього за столиком. 

- З п’ятницею. - Посміхаюсь, накручуючи спагетті болоньєзе на виделку. По вікнам барабанить дощ. 

- Навзаєм. - Усміхається у відповідь, хитрий погляд, як в лисички. 

- Маєш вже плани на вихідні?

- Може, й так. А що? Шпигувати знов надумав?

- Ні, не думав. - Зітхаю. - Шукаю ідеї, чим самому зайнятися. - Мабуть, знов поїде до своїх дівчат за викликом “вечеряти”. - Може, знаєш про якісь цікаві події, про які я не в курсі.