Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

стінки різноманітні посудини для зберігання порошку й зубів, і був зовсім не у захваті від новин.

— Та це ж супер! — хмикнув Чепурун. Натиснув, хекнув. Відкинув сталеву щелепу і заходився витрушувати уламки в миску, з якої їх потім визбирувала Марта. — Отже, всі задоволені. Єгері розкрили крупну справу, а Губатий не здав своїх приятелів…

— Але хтось, — тихо завершив Стефан-Миколай, — запустив дезу. Про обшук після обіду. Врубаєшся?

Щелепи відвисли: і та, якою Чепурун збирався розколоти наступний драконів зуб, і власне Чепурунова.

— Але ж за нами… за нами ніхто не стежив.

— Або ми нікого не помітили.

Марта щільно закрутила і обережно передала Стефану-Миколаю заповнену по вінця банку з-під кави.

— Слухайте, — сказала, — яка різниця? Якщо це випадковість, нема чого рипатись. А якщо хтось справді хотів… ну, я не знаю, сполохати нас чи не нас, — добре, сполохали. Що далі? Вдома у нас нічого немає, в гаражі теж. Прийдуть перевіряти — та будь ласка! А ви взагалі ні при чому, головне — тобі, Чепуруне, не тягати порошок із собою. Стефа навряд чи перевірятимуть, їм просто на думку не спаде. Та й нахабності не вистачить.

І тут вона подумала про Людвіга. Про Людвіга, про батька, про те, як легко під час обшуку можна підкинути щось у дім. Аби привід був.

Але і тут вона вже нічим зарадити не могла, чи не так? Ну правда ж, не могла?!

Чепурун раптом відкашлявся і підвівся. Судячи з виразу обличчя, йшлося про щось серйозне, тож цього разу навіть Стефан-Миколай втримався від дошкульних коментарів.

— Я от думаю… А може, хай йому грець? — Бен зітхнув так глибоко і надривно, наче збирався нарешті освідчитися в коханні Терезі Когут із паралельного «В». — Це, звичайно, гроші. І великі, еге ж. Я розумію. Але якщо вже все так складається — викинути до біса, зараз от піти — і в унітаз. Чи ні, в унітаз погано, люди можуть постраждати… Зарити тоді! Узяти і зарити, га?

Стефан-Миколай стенув плечима:

— Та я не проти. Мені для дослідів багато не треба, я відкладу, а решту — як хочете. Я гадав, це тобі й Марті конче потрібно.

— Але ж підставляємо тебе!

Він усміхнувся:

— Справді? Якщо ти тільки через це — забудь. Марта правильно сказала: їм зухвалості не стане сюди поткнутися. Обшук у квартирі пана Штальбаума? Хочу на це подивитись. Батько їм голови повідриває.

Марта слухала їх, закусивши губу. Прикидала, зважувала. Вирішувала.

Стефан-Миколай, клацнувши пультом, вимкнув плазму і обернувся до них, серйозний як ніколи.

— Слухайте, давайте відверто: ситуація — гівно. Вона і раніше була… самі знаєте: якщо зв’язався із кістками, інакше не буває. Але зараз — просто гівно гівняне. І стає дедалі гірше. І що Губатого…

— Я знаю, знаю! — не витримала Марта. — Ти мені казав… ви обидва казали, щоб я із ним не мала справ. Але це моє рішення, ясно!

— І що Губатого спіймали, мені не подобається, — спокійно провадив далі Стефан-Миколай, — і що обшуки почалися, і що раптом виник дивний Чепурунів ванхелсінг-усезнайка. І це, гадаю, не кінець. Але погляньмо з іншого боку. Для Бена кістки — реальний шанс зібрати хоч би трохи грошенят.

Але штука була навіть не в шансі — в нагальній необхідності. Чепурун ніколи не позичав у Стефана-Миколая, хоча той пропонував, Марта знала. А враховуючи питущого батька і матір, яка гарувала з ранку до ночі, але заробляла копійки, — перспективи вступу в Бена були нікудишні. Значить — армія. З усім, що з цього випливало.

— Далі — Марта. Та ж сама історія: Губатий, яким би стервом він не був, дозволяв їй заробляти. А Інкубатор — це добре, але ж так, на кишенькові витрати, правда? І тепер, коли Губатого спіймали, чи багато з’явиться інших варіантів?

Він помовчав, обвів їх поглядом.

— Лишилося менше року. На кінець весни…

— Або ми виберемось звідси, — підсумував Чепурун, — або — вже ніколи.

— Що пропонуєш? — спитала у Стефана-Миколая Марта.

Той узяв зі стола найбільший зуб, розгорнув плівку, зважив його у руках.

— Пропоную…

Саме цієї миті двері прочинилися й до кімнати зайшов пан Клеменс. Він усміхався і котив перед собою візок, які бувають у кіно — на них зазвичай привозять до готельного номера вечерю. Сервіровка тут, ясна річ, не вирізнялась аж таким шиком, натомість зготовлено все було із любов’ю та смаком, дід Стефана-Миколая страшенно любив куховарити і не пропускав жодної можливості побалувати друзів онука чимось смачненьким. Певний час голова сім’ї, пан Георг Штальбаум, намагався щоб усе було, як у правильних людей: найняв кухарку, із найкращими рекомендаційними листами, — але та зрештою здалася і звільнилася: для неї просто не було роботи в цьому домі.

Сьогодні у центрі візка вмостилося — Марта це одразу зрозуміла — курча по-тульськи, у пікантному соусі. Фірмова страва пана Клеменса, який, коли вірити сімейній легенді, в артиці познайомився з виходцем із Крайнього Туле, а вже той навчив його кількох екзотичних рецептів. Ясна річ, в артиках нічого такого не готували — та й не могли; рецепти переповідали одне одному як дивовижні історії. Як закляття — сподіваючись, що колись виберуться і все це зможуть скуштувати.

— Чого ж ви на стук не відповіда… — Голос пана Клеменса урвався. Дід — стрункий, сивий красень, що завжди тримав армійську поставу, — завмер і наче змалів. Обличчя його пополотніло, стало неживим, губи затремтіли. Він рвучко, не озираючись, зачинив двері й притиснувся до них спиною.

— Діду?.. — Акуратно спитав Стефан-Миколай. — Ти чого?

Пан Клеменс помовчав, нарешті змусив себе випростатись і відірватись від дверей. Він клацнув засувкою — звичайнісінькою, хиткою, таку вибити вистачить одного удару — і обережно перетнув кімнату. Наче йшов полем, засіяним… ну так, драконовими кістками.

— Давно це тут? — спитав він, не дивлячись ані на Марту, ані на Чепуруна. Лише на власного внука. — Давно оце перебуває в нашому домі?

— Щойно принесли, — швидко відказала Марта. — Ми щойно…

Він скинув руку — Марта замовкла.

Тоді старий простягнув долоню і взяв у Стефана-Миколая цей зуб.

— Ми знешкодили їх, діду. Ми ж не ідіоти.

Пан Клеменс покрутив зуб так і сяк, дивлячись на нього, наче на старого знайомця. Чи на лютого ворога.

Він провів кострубатим пальцем по хвилястому краю, згори вниз, повторюючи кожен вигин. Долоні в нього, як і у Стефа, були в рубцях — от тільки навряд чи рубці пана Клеменса лишилися після хімічних дослідів.

Зуб був чорний, як і всі інші, але там, де його торкалася людська плоть, із глибин наче проступали смарагдові іскорки.

— «Знешкодили»? — Пан Клеменс поклав зуб на шматки плівки та фольги. — І як саме, дозволь поцікавитись?

Марта і хлопці обмінялися поглядами. Марта хотіла була відповісти, але Стефан-Миколай випередив її:

— Неважливо, як саме. Ти ж не про це хочеш поговорити, правда?

Старий обтрусив долоні, старанно витер їх носовою хусточкою.

— Розумні, — промовив втомлено. — Не ідіоти. І що ви планували з