Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Він поглянув на них і коротко кивнув:

— Виходить, дивилися. Це все… якось пов’язано із тією справою?

— І так, і ні. До лабораторії ми не маємо жодного стосунку, присягаюся.

— Просто хотіли їм перепродати, — знову кивнув старий. Він пристукнув пальцями по столу, кілька уламків гойднулися, один навіть підскочив. — Хтось знав?

Тиша.

— Отже, знав. Коли ви їх видобули? Та не мовчіть, бодай вас… — В останній момент він сам урвав себе і гупнув по столу, цього разу всім кулаком.

— У неділю, — сказала Марта.

Уже не було чого втрачати. Та й брехати не хотілося: пан Клеменс завжди добре до них ставився.

— Приблизно після обіду, якщо це важливо.

— Зберігали де?

— У нас у гаражі. Тобто у мене.

Він пожував нижню губу, зітхнув.

— Багато людей відтоді перебувало поряд із ними?

— Туди взагалі ніхто не ходив до сьогоднішнього ранку, — втрутився Стефан-Миколай. — І прошу, не розмовляй із нами так, наче ми… наче немовлята якісь!

Пан Клеменс несподівано заспокоївся. Він пригладив ламаною своєю п’ятірнею сніжно-білу чуприну, потім склав руки на грудях і проголосив:

— Немовлята, хто ж іще. Збирайте все це, негайно. І обережніше, ані крихти щоб не лишилося.

— Хочете віддати єгерям? — здавленим голосом вимовив Чепурун. — Але ж вони запитають, де ми знайшли. І коли. І чому одразу не повідомили… О-о-ох…

— Чхати я хотів на єгерів. Але цього бруду в моєму домі не повинно бути.

Стефан-Миколай хитнув головою:

— Тільки не починай. Це лише кістки… ну, токсичні. Але не більше того. Чи ти теж віриш у те, що «дракони були матеріалізованим абсолютним злом, втіленням хаосу і нестабільності»?

— Немає ніякого абсолютного зла, — відрубав пан Клеменс. — І добра теж немає. Це нісенітниця, вигадка. Зло завжди дуже конкретне. І завжди дуже індивідуальне. Зло — це те, що завдає одна людина іншій: свідомо, абсолютно точно розуміючи, якими будуть наслідки. Жадаючи цих наслідків. Насолоджуючись ними.

Він поплескав себе по кишенях, потім кивнув Стефану-Миколаю:

— Принеси-но мені люльку, будь ласкавий. І тютюнцю відсип, я знаю, в тебе є.

— Тобі ж шкідливо…

— А тобі — для дослідів, еге ж. Давай, без зайвих розмов. І там Мар’яна прийшла, простеж, аби сюди не потикалася.

Мар’яною звали прибиральницю, яка доглядала за квартирою Штальбаумів, не зазіхаючи на кухню — на радість і самій Мар’яні, і пану Клеменсу.

Старий запалив люльку, долонею відсунув убік фольгу і плівку, сперся на край столу.

— Збирайте, збирайте. Гадаєш, читатиму твоїм приятелям моралі, га, онучку? Це не до мене. А про зло… От це все, що ви сюди притягли, — воно колись було живим. Дуже конкретним. Ти ж історію вчив? Графіки бачив, картинки? Дракон за драконом, народжувалися нізвідки, жили хто десять, а хто і сто років, потім здихали.

Пан Клеменс посмоктав люлечку, видихнув, мружачи очі.

— Не знаю, як давні, а цей був неймовірно красивий. Причаровував, погляду було не відвести. І навіть не страшно, коли дивишся, це от як на хижака в зоопарку — тільки вплив могутніший. Коли бачиш таке чортове створіння, йому хочеться поклонятися, воно — ідеальна істота, вінець природи. І навіть по-своєму справедливе. Тому, гадаю, їм так легко вдавалося захопити владу — і так просто її втримувати.

— Гіпноз? — обережно спитав Чепурун.

— Самогіпноз. Красиве не може бути жахливим, чи не так? Величне — гидким? І якщо воно спалює будинки, пожирає жінок і дітей, переплавляє на золото все, що було тобі дорогим, — значить, так і має бути. От усе це, — кивнув він на кістки, які вони поквапом запаковували, — нічого нового не створювало. Нічого ззовні не привносило. Воно просто витягало з кожного те, що в ньому вже сидить, від народження. Роздмухувало, підгодовувало, змушувало рости із дня у день. А потім харчувалося усім цим сміттям, всотувало в себе — і саме зростало, дуже швидко, просто неймовірно.

Він помовчав, можливо, чекаючи питань, а може, підбираючи потрібні слова.

— Тепер, — сказав, — тварюка здохла. Але кістки — от вони. Ви, дітки, чули щось про таку штуку, як фоссилізація?

Ясна річ, Марта із Чепуруном не чули. Ясна річ, Стефан-Миколай чув.

— Ти про те, як жива плоть перетворюється на скам’янілість?

— Я про те, як на них перетворюється плоть мертва, взагалі-то. Але суть ти вловив правильно, молодець. — Пан Клеменс кивнув Марті та Бену. — Якщо зовсім спрощено: кістки, які ви бачите в музеях, — динозаврів, мамонтів, акул давніх, — все це, власне, не кістки. Їхній первинний склад змінився, вони «наситилися» мінеральними сполуками. Але для цього потрібно багато, дуже багато часу. А тепер поміркуйте: дракони жили не колись давно, навіть найстарші з них — якщо з погляду серйозних геологічних процесів — здохли мить тому. У їхніх кісток не було шансу на те, щоб скам’яніти.

— Але ж і зотліти вони не зотліли, ти до цього ведеш?

— Правильно, правильно! І не зотліли, і розпаду не зазнали. Роки минають — і прошу ласкаво, поперли назовні, давайте, викопуйте нас, використовуйте: перетворюйте на трунок, підмішуйте у самогонку, в тютюн…

Чепурун помотав головою:

— Але це ж нісенітниця. Як їм вдалося зберегтися, якщо…

— Якщо все, що я кажу, — правда? Не переживай — таки правда. А наситилися вони не після того, як дракон здох, а поки ще був живий. От усім тим, що він із людей витягав. Злістю, заздрощами, відчаєм, підлістю, всіма нашими зрадами та всією нашою брехнею. А головне — ненавистю. Ненависть — це те, від чого він аж розцвітав, сучий кіт. І я, — тицьнув у них пальцем пан Клеменс, — зарубайте на носі раз і назавжди, не мораль вам читаю. До дупи мораль, ціна їй — гріш. От усе те, про що я кажу, — тут, у кожному шматочку кістки. Не фігурально — буквально. Тому хоч затанцьовуй ти це лайно, хоч поливай жертовною кров’ю, знешкодити не зумієш. Хіба на якийсь час притлумиш ефект. Приспиш тварюку.

— Жертовною кров’ю? — дуже тихо перепитав Стефан-Миколай.

— А ти гадаєш, ми в артиках чим займалися? Ліс рубали? — Він знову затягся, блукаючи поглядом десь над їхніми головами. — Ну, деякі й ліс. Особливо до тих пір, поки шукачі не знаходили нові поклади. А тоді, любий мій, прошу дуже до вагона — і в інший куток держави, і копати, під снігом, під дощем, у спеку, — до переможного.

Пан Клеменс простягнув руку, взяв найближчу порожню баночку, витяг із кишені йоржик і взявся вибивати люльку. Впевненими, спокійними рухами. Тільки ліва нижня повіка трохи смикалася, але може, це взагалі Марті здалося.

— Словом, — сказав він, — таке: зібрали й геть із дому. І ти, друже милий, давай-но без фокусів, я тебе знаю. Щоб у схованках ані крихти не лишилося. Второпав?

Стефан-Миколай лише покаянно кивнув. От у нього руки трусилися, аж на весь дім шурхотіла фольга, коли загортав черговий шматок.

— А знищити? — спитала Марта. —