astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- Так, - кивнув Закеріас і відчинив дверцята свого глайдера, після чого зайняв місце пілота, а його поважний пасажир вмостився на сусідньому.

Політ до турбази також зайняв кілька хвилин, тому що розпочалася нова трансляція чергового етапу гонки. Під час неї майже увесь приватний транспорт з фанатичними вболівальниками та багатими роззявляками на борту вже знаходився поряд з велетенськими панорамними ілюмінаторами, а ті, хто не міг оплатити вартісний і доволі небезпечний «трансфер», сидів вдома чи у готельному номері і дивився спортивну трансляцію по телебаченню. Тож, саме тому на місцевих повітряних магістралях о цій порі рух був не надто жвавим.

Після прибуття на турбазу, Закеріас відразу ж відвів Леоніда Мінакіса до офісної споруди, де знаходився робочий кабінет його доньки. Як тільки Пона побачила батька, то спочатку мало не зомліла від подиву, але коли прийшла до тями, то з радістю кинулася у його міцні батьківські обійми. Вони дійсно виявилися міцними, оскільки Леонід Мінакіс іще продовжував опановувати своє нове тіло і тому деякі його рухи були незграбними.

- Ай! Боляче! – скрикнула Пона.

- Вибач, доню, - промовив Леонід Мінакіс, обережно випускаючи доньку з обіймів. – Деякі дії та реакції іще не піддаються мені…

- Не вибачайся, тату. Я усе розумію. Ти і гадки не маєш, яка я рада бачити тебе, хоч і мені важко буде звикнути до того, що тепер ти і мій старший брат виглядаєте, наче брати-близнюки…

- Так, але Ясон – мій син, тому зовні дуже схожий на мене. У сорок років я виглядав так, як він зараз. Звісно, у моєму теперішньому віці це виглядає доволі безглуздо, але я не встиг детально обговорити кінцевий вигляд своєї зовнішньої оболонки з дизайнером… Тож, він вчинив на власний розсуд і тепер я маю такий зовнішній вигляд. Та якщо він тобі не до вподоби, то трохи згодом я зможу змінити цю оболонку на іншу.

- Ні, не треба. Нехай мама тебе побачить. Уявляєш, що буде, якщо вона закохається у тебе? А якщо ж ні – то просто здуріє від заздрощів.

- Ні, Помпонія, я не хочу цього бачити. Та й їй зараз не до мене, оскільки роль свахи зараз їй більше до вподоби, ніж дружини голови сектору. Якщо говорити відверто, то я радий, що Утопія нарешті знайшла улюблену справу і більше не докучатиме мені.

- Так, ти маєш рацію, - промовила Пона і весело посміхнулась.

- Доню, звісно, я дуже радий зустрічі з тобою, але у мене є до тебе приватна і дуже серйозна розмова, - промовив Леонід Мінакіс, але вже без посмішки. Його ідеальне штучне обличчя було серйозне, а зосереджений погляд зупинився на царевичеві, який мовчки стояв поряд з його донькою.

- Гадаю, що мені варто залишити вас обох на певний час. Перерва на ланч буде доречною, - промовив Закеріас Семакі і вийшов з кабінету.

Пона глянула йому услід, а потім запитала батька:

- Він доставив тебе сюди?

- Так.

- І про що ти хочеш поговорити зі мною? – знову запитала Пона батька і насторожилася.

- Про твоє майбутнє.

- Та що про нього розмовляти… - знизала плечами білявка. – Після того, що зі мною сталося, коли Еол розірвав наші стосунки, я вже нічого не планую. Живу одним днем та й усе.

- Гаразд, тоді я спитаю дещо інакше, - Леонід Мінакіс пильно дивився доньці у вічі. – Тобі подобається твоя робота тут?

- Важко сказати, - промовила Пона, а потім замислилася на якусь мить.

- Невже все так погано?

- Я б цього не стверджувала… Звісно, скрізь є проблеми і час-від-часу трапляються дрібні непорозуміння… і не кожному ми до вподоби, але через це я вже звикла не впадати у відчай. Зрештою, мені подобається долати труднощі і це допомагає не депресувати, тому я з впевненістю можу сказати, що моя робота мені подобається. Хоч я не у захваті від того, що доводиться співпрацювати з таким хитрим та зухвалим пройдисвітом, як Закеріас Семакі… Але, що зробиш? На щастя, він скоро забереться звідси, тож, гадаю, що у мене все буде гаразд.

- Тоді, як ти дивишся на те, щоб стати співвласницею його тутешнього бізнесу та акціонеркою?

- Що?! – від подиву очі білявки ледь не полізли на чоло і їй навіть довелося сісти у крісло, тому що ноги чомусь не бажали тримати її. – Це що, жарт такий?

- А я зараз схожий на жартівника? – запитанням на запитання відповів Леонід Мінакіс. Він був серйозний, як ніколи, про що і свідчив його вираз обличчя. – Невже ти думаєш, що я не розумію, на які кошти було придбано цей планетоїд і усе те, що на ньому знаходиться? Царевич нарешті вирішив повернути ті гроші, які твоя мати так бездумно віддала йому.

- Невже у нього раптом сумління прокинулося? Хіба таке буває?

- Буває чи ні, але поки він не передумав потрібно забирати те, що віддають. Сама розумієш, ця сума – немала та ще й з відсотками. Якщо ти не проти і надалі співпрацювати з ним, то можеш отримати частку у його бізнесі на Луні-202, а якщо – ні, то я отримаю ці гроші у вигляді переказу на свій банківський рахунок.

- Хоч я терпіти не можу цього зухвалого покидька, але мати свою частку у бізнесі та можливість розвивати його таким чином, як я хочу – доволі заманлива пропозиція… Але усе це якось підозріло… Звідки таке «благородство»?

- Доню, якщо говорити відверто, то я гадки не маю, якого чорта і на що саме йому потрібні були ті наші гроші… Та й Луна-202 була придбана ним набагато пізніше після їх отримання, але якщо ти матимеш власний бізнес і гідно керуватимеш ним, то моя душа буде спокійна. Я знаю, що ти у мене розумниця, але я непокоюсь через твою залежність. Щоб керувати справами потрібен ясний розум.

- Не хвилюйся, тату. Тепер я можу дати собі раду.

- Ти впевнена у цьому? – Леонід Мінакіс не зводив пильного погляду з обличчя доньки.

- Так, - впевнено кивнула головою Пона. А потім, після недовгого вагання, додала: - Після зустрічі з Куртом Метьюзом, я багато над чим замислилася і зробила висновки стосовно свого минулого… Виявилося, що у нього набагато важче життя і більше серйозних проблем, але через це він не опускає рук і продовжує діяти…