Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

вниз, ми сховали дівчину під заднє сидіння. Зачинили схованку, перевірили, чи нічого не викличе підозри. Потім виїхали з сараю. На воротах із Фабрики нас уважно перевірили. Авто дивилися теж, але схованку не знайшли. Ми від’їхали кілька кварталів, коли Антон сплеснув у долоні.

— Нам вдалося! — Я побачив що він вкрився потом, у нього сіпалося око. Хвилювався.

Ми завезли його додому, потім поїхали до готелю. Я помітив, що нас вели. Хвіст залишився в авто на вулиці. Ще один філер засів у холі готелю. Але жоден не здогадався стежити за гаражем. Вночі я перевдягнувся у комівояжера, причепив бороду і став зовсім іншим. Спустився чорним ходом, пішов до гаража. Витягнув дівчину зі схованки, переніс в інше авто, яке підготував раніше. Поїхав ним до Бахмача. Ті, хто за нами стежив, не звернули на цей маневр уваги. Я привіз дівчину до пансіонату в Бахмачі, уклав у постіль, наказав не турбувати до ранку. Вранці їй мусив зателефонувати Антон. Я повернувся до Конотопа під ранок, поставив авто. Люди, які стежили за нами, спокійно спали. Погано працювали. Я піднявся до номера, там перевдягнувся. Вранці нас відвідав Антон. Ми поїхали з ним снідати.

— Наразі все спокійно, здається, нам дуже пощастило, — сказав Антон. — Тепер можеш їхати. За тобою буде хвіст. Їдь і ніде не зупиняйся аж до самого Києва. Добре?

Так.

— Ніде не зупиняйся, щоб не було підозр! — наполягав Антон.

— Домовилися.

— Зараз я зателефоную до пансіонату, почекайте мене, — попросив Антон і вийшов із окремого кабінету, де ми сиділи.

— Щось мені він не подобається, — зауважив Четвер. — Бреше.

— Думаєш? — спитав я. Був досі приголомшений побаченим, то не звернув уваги.

— Здається, що так, — кивнув Четвер. Він був простий селянин, але у людях розбирався. — Піду подивлюся, куди це він посунув.

Четвер вийшов, невдовзі повернувся.

— Той хрін у нашій машині длубався. У багажнику, де інструменти.

— Брав щось? — спитав я.

— Та наче ні.

Повернувся Антон, сказав, що з дівчиною все добре.

— Що ж, щасливої вам дороги. Дякую і сподіваюся більше вас не бачити. Забудемо один одного, — він поплескав мене по плечу і пішов, залишивши гроші за сніданок.

Ми доїли, сіли в авто і поїхали.

— Слідкують за нами, — сказав Четвер, коли ми виїхали за місто.

— Ага, бачу, — кивнув я.

— Втекти від них?

— Поки не треба, може, самі відсохнуть.

Але хлопці виявилися настирливі, не відставали. В одному лісочку я наказав Четвергу зробити маневр. Ми різко пришвидшилися, потім загальмували, пірнули на лісову дорогу, заїхали у кущі.

— Вимикай двигун! — наказав я. Четвер вимкнув. Тиша. Он промчало авто, яке за нами стежило. Хай пошукають. Усміхнувся. Потім скривився, бо згадав, що бачив. Від цього у мене голова ледь не репалася. Видихнув, спробував зосередитися. Але не міг. Мене всього аж вивертало. Як могло бути те, що я бачив? Господи, чому ти не знищив ту скверну?

— А ви чуєте? — несподівано спитав Четвер.

— Що?

— Годинник наче, — прошепотів він.

Я намагався прислухатися, але чув звук, із яким шкіра знімалася з людських тіл.

— Ні, не чую. Звідки тут бути годиннику...

— Послухайте! — Четвер схопив мене за руку. — Послухайте.

Ми аж подихи затамували.

— Та, наче щось є. — кивнув я. — Що це може бути? — Я замислився, а потім мене наче тіпнуло. — Виходимо і тікаємо, — тихо сказав Четвергу. Він кивнув, нічого не питав.

Ми обережно відчинили двері, вилізли з авто, а потім побігли так, наче нам одне місце скипидаром намастили. Пробігли кроків сто і попадали в якусь улоговину. Деякий час важко дихали, потім визирнули. Авто стояло собі. Ми полежали.

— Що там? — спитав Четвер.

— Так думаю, що знайомий наш не просто так у авто нашому длубався, а бомбу туди підклав. Із годинниковим механізмом, — пояснив я.

— Бомбу! Хитрий! — Четвер усміхнувся.

Ми полежали, почекали.

— Щось не вибухає, — скривився я. — Мабуть, час не настав.

Ще полежали. Тихо.

— Четвере, може, здалося нам? — засумнівався я.

— Та ні, годинник був, — сказав Четвер.

Ще полежали. Час минав, усе було спокійно.

— І що далі? — спитав я сам у себе.

— Ходімо пішки до найближчого села. Не хочу я до авто повертатися, — сказав Четвер.

Авто залишати мені було шкода, але вирішив я дослухатися до товариша. Ми ще полежали, потім підвелися і пішли до села. Кілька хвилин минуло, коли позаду пролунав вибух. Дуже потужний. Ми побігли до авто, але побачили, що від нього нічого не залишилося.