Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

сховалася одна туша з сировини. Побачила, як одяг збирають у мішки, зрозуміла, що готується щось погане, заверещала. Наші робітники одразу збили тушу з ніг, примусили замовкнути, але товариші спробували зчинити бунт. Дарма, бо в нас же хороша охорона, що зайняла позиції під стелею, звідки ми спостерігали. Там є спеціальні бійниці. Охорона знищила всю повсталу сировину. У туш, які потрапляють до нас, немає шансів урятуватися.

— Але та дівчина, яку ви хочете вивезти, вона врятувалася? — спитав я.

— Ну, це виняток, — зітхнув Антон. — Я хотів удосконалити технологію знімання шкіри. Попросив доставити з ділянки прийому сировини кількох тонкошкірих дівок. Саме з ними траплялися проблеми, шкіри рвалися, зменшувався вихід якісної шкіри. З цим треба було щось робити. Мені принесли дівок, яким вкололи снодійне. Я зарізав одну тушу, почав із нею працювати. Шукав, як найекономічніше знімати шкіру. Коли побачив ту дівчину. І знаєте, щось сталося. Наче ото Амур вразив мене стрілою в саме серце. Я кохав свою дружину Ірен. Вона — красуня і розумниця, я ніколи не зраджував її. Але коли побачив ту дівчину, то зрозумів, що не зможу її забути. Ніколи! Буду завжди згадувати про неї, впаду в депресію, пам’ятатиму про неї щодня, зап’ю чи полізу в зашморг. Я не міг жити без неї, не міг! І пішов на нечуване! На страшенний ризик. Ти навіть не уявляєш, чим я ризикував! На Фабриці сувора дисципліна, і за грубе її порушення одразу знищують. Спроба залишити сировину живою — це дуже грубе порушення, за яке мене б неодмінно знищили. Але я не зупинився ні перед чим, я був причарований нею. Ви побачите її і одразу все зрозумієте. Я викликав охорону, наказав віднести тіла. Їх було шість, але я віддав п’ять, а одне, тої дівчини, таємно залишив. Охорона написала у накладній, що забрала п’ятьох. Але я пізніше виправив п’ять на шість. Підсипав проносне у чай начальнику зміни охорони, який заповнював накладну. Він почав бігати до туалету, відпросився додому раніше, повернувся лише за день. Про ту накладну забули і думати. Дівчина залишилася у моєму кабінеті. Це було божевілля, рано чи пізно її б там знайшли, але я не хотів і думати про щось, окрім неї. Я кохався з нею, носив їй їжу, цукерки та квіти, не міг дочекатися зустрічі з нею. А тут з’явилися ви, і я подумав, що доля дає мені шанс, який гріх не використати. Чому ви зацікавилися Фабрикою? Ви шпигун?

— Навіщо шпигуну Фабрика з виробництва ковбас, нехай і настільки незвичайних? — здивувався я, щоб розговорити його.

— Е, тут ви помиляєтеся! Шпигуни дуже цікавляться нашою фабрикою! Тому нами займається військова контррозвідка!

— Але що шпигунам тут дізнаватися? Їх цікавлять війська та зброя, — засумнівався я.

— А ви уявіть, який скандал спалахне у Європі, якщо знайдуть докази того, що в Росії масово вбивають посполитих, щоб зробити з них їжу для керівних класів! Дикі європейці не розбиратимуться у філософії процесу, в тому, що насправді вбивають не людей, а сировину, туші, які в законному порядку втратили будь-яку людськість. Наші вороги ганьбитимуть нас, представлятимуть якимись варварами і дикунами, майже людожерами. Нас, росіян, люблять шельмувати у Європі. Більше того, інформація про нашу фабрику може відвернути від нас союзників. Не кажучи вже про те, що її спробують використати внутрішні вороги, всілякі там бунтівники. То ми — велика принада для шпигунів. І недарма нас особливо пильно охороняє військова контррозвідка, а також цілий піхотний полк!

— Піхотний полк? — здивувався я. — Навіщо так багато?

— Раніше був лише батальйон, але після Великого відступу охорону посилили до полку. Окрім того, до Конотопа прибули вісім артилерійських батарей, десять ескадронів козаків, панцерний потяг і ескадрилья. У випадку наближення військ супротивника гарнізон Фабрики мусить забезпечити евакуацію обладнання та робітників і знищити всі приміщення.

— Як же їх знищиш, тут десятки цехів? — здивувався я.

— Під будівлями закладена вибухівка. Ворог зможе захопити лише руїни. Але, сподіваюся, до цього не дійде, — відповів Антон.

Платівка закінчилася, він переставив її.

— Боюся, що нас можуть підслуховувати, — пояснив він. — Сідай, ось мої пропозиції. Переписуй їх. Ти ж писати вмієш?

— Не хвилюйтеся. — Я всівся переписувати пропозиції. Деяких слів не знав, але бентежило мене зовсім не це. А побачене. Про яке я боявся і згадувати.

— Диви, який у тебе красивий почерк! Такі літери акуратні. Мабуть, у тебе зовсім немає уяви. Чим кращий почерк, тим менше у людей уяви, — сказав Антон. — Ну що, ти побачив на Фабриці те, що хотів?

— Навіть більше, — відповів я.

— І що далі?

— Нічого.

— Якщо ти спробуєш оприлюднити дані про Фабрику, тебе знищать, — попередив Антон.

— Я не самогубець. А ось що ви будете робити з дівкою?

— Зроблю з неї офіційну коханку. Хай тільки волосся трохи відросте. Її ж поголили, як і всю сировину. А коли волосся відросте, ніхто не знатиме, що вона з сировини. Винайму хату десь на околиці міста і буду насолоджуватися її тілом. Вона — чудова, повір мені, — Антон замріяно зітхнув.

Я переписував його пропозиції. Намагався повністю зосередитися на цьому і не думати про бачене. Не думати. Просто вибратися звідси, а потім уже вирішити, як це сприймати і що робити далі.

За годину я все переписав, підписався. Антон поклав документи до сейфа. Пішов у невеличку кімнату біля свого кабінету. За кілька хвилин виніс звідти непритомну дівчину. Справді дуже гарну. Я допоміг знести її