Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— На землю! — наказав я, бо почув гуркіт двигуна. Ми з Четвергом упали. Я обережно визирнув і побачив, що це приїхало авто, яке за нами слідкувало. Зупинилося неподалік вирви від вибуху, з авто вибігли хлопці з револьверами у руками, обдивилися все. Явно були задоволені побаченим, бо посміхалися. Сіли до свого авто і поїхали.

— Чорт забирай! — сказав тихо Четвер. — Пощастило нам, Іване Карповичу! Точно вже б на небі з янголами патякали, якби не почули бомбу ту!

— Я за твої вуха окрему чарку вип’ю, бо ти почув, — прошепотів я. — Ходімо!

Пішли ми пішки, але не до сусіднього села і не до наступного, а аж до самого Бахмача. Там Четвер сів на потяг і повернувся в Київ до шпиталю, а я поїхав до Петрограда. Намагався про бачене не згадувати. Вважати за поганий сон. Але першої ж ночі знову почув той голос. «До Конотопа, щоб тебе!» — наказав він. Суперечити тому голосу не наважився, то таки повернувся до Конотопа. Поки їхав, з’явився у мене план.

По-перше, зустрівся з Андрієм Лафонтеном. Він якраз приїхав у Бахмач до своєї коханки, з якою жили вони душа в душу. Коли побачив мене, злякався і зблід, бо думав, що розлетівся я на шматки разом із авто.

Я наставив на нього браунінг і поставив кілька запитань, які мене цікавили. Почув відповіді, які мене цілком влаштували. Зв’язав його, завіз до лісу і там залишив, після чого поїхав на зустріч із самим директором Фабрики, Миколою Володимировичем Капустіним. Жив він у селищі для начальства, у справжньому палаці, який добре охороняли солдати. Але в мене вже готові були фальшиві документи співробітника військової контррозвідки.

— Терміновий пакет для пана директора! І усні інструкції, — доповів я увечері і показав пакет, скріплений печатками. Приїхав на службовому авто контррозвідки, яке перед тим викрав. Водій лежав непритомний у багажнику. Мої документи перевірив капітан, який командував охороною.

— Ви новенький? Бо я вас раніше не бачив, — сказав він.

— Прибув із Астрахані для підсилення роботи, — сказав я спокійно.

— Ідіть за мною, — наказав капітан.

Провів мене до палацу, на другий поверх, до кабінету пана директора, перед яким у цивільному сиділо двоє співробітників служби охорони Фабрики. Попросили почекати, я всівся. Був спокійний, бо після того, що бачив, уже нічого не могло примусити мене хвилюватися. Невдовзі зайшов до кабінету. Директор здивовано подивився на мене.

— А ви — новенький? — він скривився, почав придивлятися. — Я десь міг вас бачити?

Я наставив на нього браунінг.

— Рипнетеся — пристрелю.

Він дуже здивувався, мабуть, і подумати не міг, що хтось може піти на такий зухвалий крок.

— Та ви, ви знаєте, хто...

Я підійшов до директора, витяг його з-за робочого столу, бо там могла бути кнопка виклику охорони. Надягнув наручники, приставив браунінг йому до вуха. Знав, що холодок дула заспокоює багатьох.

— Я запитуватиму. Ви відповідатимете. Якщо ні, то пристрелю, — попередив я.

— І загинеш сам! Тебе не випустять звідси!

— Але ти загинеш першим! Хочеш цього? Чи хочеш погойдати на коліні малого онука? — спитав я, бо вдень стежив за директором і бачив, як він гуляв біля палацу з малим хлопчиком.

— Я нічого не скажу, можеш мене вбити! — сказав рішуче Капустін.

— Гляньте сюди, — я розстібнув свій мундир, під яким були динамітні шашки. — На мені півпуда динаміту. Якщо ви не схочете балакати, я приріжу вас ось цим, — показав йому ніж. — А потім піду до корпусу, де живе ваша родина. І вибухну там. Дружина, син, донька, чоловік доньки і двоє маленьких дітей. А ще ті пуделі, яких ви так любите. Вони зараз спокійно сплять і не чекають смерті, яка неодмінно трапиться.

Директор затремтів. Не знаю, чи готовий він був героїчно померти сам, але жертвувати родиною не збирався. Та він був не дурень.

— А що буде потім, коли я відповім на твої запитання? — Капустін дивився мені в очі.

— Потім я піду, зникну.

— Навіщо вам щось знати про Фабрику?

— Це було останнє ваше запитання. І я залишу його без відповіді. То що ви вирішили? — Я узявся за ніж, приставив до його шиї. — Героїчна смерть, ваша і родини, чи ввічлива розмова?

Він задер голову, подивився на мене, оцінював мою рішучість. Був уражений побаченим, бо я приготувався померти.

— Розмова, — тихо сказав він.

— Ось і добре, — кивнув я. — Скажіть, щоб нас не турбували.

Підвів його до телефона, приклав слухавку йому до обличчя, приставив браунінг до голови.

— У мене важлива зустріч, не турбувати, — сказав директор.

Ставати героєм зовсім не збирався.

— Тепер сядьмо на диван, — наказав я. Директор сів на диван, я на спинку, тримав ніж біля його горлянки, аж трохи натискав. — Поговоримо. Скільки років існує фабрика?

— Її заклав ще Петро Великий, майже одразу після Полтавської битви.