Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

86

Новий день, зимовий день. Сніг лежить на землі, на деревах, навіть досі паде з неба. Паде і не спиняється. Світ весь білий, весь дивовижний. І не скажеш, що хтось в ньому нещасливий, бо він щастям аж переливається. І не скажеш, що хтось в ньому страждає, бо світ радість випромінює, бо світ дає сили, бо світ зцілює хвороби серця і світ вдихає життя.

У квартирі Бурачків так тихо, ніби нікого там і нема. Але тишину порушив дзвінок у двері. І ось на горизонті з'явилася Марійка і побігла відкривати двері. Відкривши, вона зустріла заплакану Ольгу. Марійка навіть в неї не питала, чого вона плаче, а мовчки пішла за Ольгою в кухню. Микола сидів на своєму звичному місці: на табуретці біля вікна, припершись спиною об холодильник. Побачивши дружину у сльозах, він запитав:

- Ти дзвонила в Франківськ?

Ольга сіла на табуретку біля раковини і ще сильніше залилася в сльозах. Микола і Марійка сиділи мовчки, нічого більше не питали.

- У Мішеньки епілепсія, - промовила Ольга крізь зуби.

При цих словах батько з дочкою потупили очі донизу.

- Тепер дитина - каліка на ціле життя, - продовжує плакати Ольга.

- Лікар ж казав, що в нього нема епілепсії? - говорить Марійка.

- А от сьогодні сказав зовсім інше, - каже Ольга, схлипуючи. Сьогодні у Міші знову був приступ і його забрали в лікарню. Добре, що старий хоч в дома був, а то б Свєта й не знала, що робити. А в лікарні сьогодні у Міші ще чотири приступи було. Свєтка так плаче, місця собі не знаходить. Її Володя з старим вмовляють, та вона всерівно плаче. Я завтра їду, піду до Свєтки в лікарню.

- І ж було все так - добре! - каже Микола. - Та й на тобі! Епілепсія! Хм! Звідки? Звідки в такої маленької дитини епілепсія?!

- Аво в цієї Галі, двоюрідної сестри Креміньки Свєтки, теж епілепсія, чорна хвороба.

- Хіба? - дивується Марійка.

- Вона така гарна дівчина, так гарно говорить, а інколи щось найде і набити може когось.

- А як, це так епілепсія? - питає Марійка.

- Людина падає, нею трясе і то так сильно, що як не тримати, то й побитись може. Ще піна з рота йде. І треба язик випхати, а то задихнеться.

- А це не алергія? - знову питає Марійка.

- Та де! Коли б то алергія була!

- А я чомусь думала, що то різниці нема.

- І хто б міг таке подумати, що з Мішою таке станеться? - розмірковує Микола. - Вже нарешті Володя отримав диплом, уже гроші туда не йдуть. А тут на тобі! Ще таке сталося!

- Мені сьогодні снилося, - каже Ольга, - що з Мішою усе гаразд і у нього й приступів не було, що це все мені наснилося. Ось я прокинулася і кажу собі: який страшний сон мені снився, а тоді згадую, що то все насправді; мені аж погано після цього стало.

- Як би то був тільки сон, - додає Марійка, - а то ж насправді таке сталося.

 

Вечоріє. Небо темніє. Морозець береться. Сніг виблискує від фар машин. День повільно підходить до свого кінця. Коли день минає, то й має біль минати, але це не так. Біль тільки проходить, як проходить час. Тож людині єдине, що лишається - чекати і вірити в краще.

Ольга вернулася з Івано-Франківська. Хоч і сліз на очах не було, але посмішки теж не було. У серці був біль і біль мучив усе в Ользі.

- Лікар ще невпевнений, що то епілепсія, - говорить Ольга. - Він каже, що добре, що приступи перші були так швидко. Може ще щось можна зробити. Дитина може й навіть перерости це і потім приступів не буде. От, в моєї знайомої її внук вже п'ятнадцять років має і жодного приступу нема вже. Десь до трьох років зникли і більше не було. І в нього теж так швидко приступи почались, як в Міші і певний час були дуже сильні.

- Якби то пройшло, як би було добре, - каже Марійка.

- А як Міша? - питає Микола.

- Плаче всі дні підряд. Як найде, то реве безперестанку, наче в нього щось болить.

- Може голова болить?

- Швидше всього, що голова, бо йому лікар виписав таблетки від голови давати. Тільки, коли сильно ревітиме. Бо часто вживати, шкодить дитині.

- А хто їсти Свєті носить та й Міші? - питає Микола.

- Володя взяв больничне, ледве вдалося. Владік тоді з сватом лишається, як Володя їсти несе. Ще я помітила, що Владік став храмати на одну ножку.

- Як-так?

- Певно через переляк? - питає Микола.

- Свєтка мені призналася, що Володька був напився після того, як ми поїхали геть з дня народження. Він тоді страшенно кричав, бо вона його відпустити не хотіла з дому. Певне, своїми криками і налякав дітей.

- Ото придурок!- каже Микола. – Мало того, що він і прогодувати сім'ю не може, своїх дітей, а тут ще й їх каліками хоче зробити! Він тоді добре там бушував. Якщо Владік храмає, а Міші таке сталось, то він тут приклав свою руку.

- Що ти таке на Володю наговорюєш? - захищає Володю Марійка. - Він не міг таке зробити.

- А скільки там треба? - продовжує Микола. - Взяв, шарпнув дитиною, та й дитина готова. А він ж то бугай, у нього важка рука!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍