Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

ми вміли щось вирощувати самі. Бог свідок — ми намагалися. Пшеницю. Жито. Кукурудзу. Коноплю. Кожне зерно, яке тільки відоме людству, побувало в цьому грунті. Але результати не вражали. Не варта справа заходу, так би мовити. Звісно, ми і білоквіт пробували вирощувати, але з таким самим успіхом. Там зійшов, там не зійшов. Як орхідеї розводити. Ми просто не можемо збагнути, як цим хлопцям вдається отримувати такий багатий урожай. Чим вони, в біса, його піддобрюють? Магічним пилком, напевно.

Ґрейнджер змовкла, досі сидячи перед монітором «пострілу». Коли вона говорила, голос у неї був понурий і кволий, наче про цю тему вже давно забуто, а приниження було таким жалюгідним і стомливим, що не хотілося згадувати знову.

Дивлячись на обличчя жінки, Пітер подумав: цікаво, а як давно вона була по-справжньому, сповна щасливою, скільки років минуло відтоді?

— Я хотів би подякувати тобі, — сказав він, — за допомогу. Я був у... скрутному становищі. Не знаю, що робив би, якби не ти.

Жінка не відривала очей від екрана.

— Мабуть, звернувся б по допомогу до когось іншого.

— Я маю на увазі не лише лист. Я кажу і про те, що ти знайшла мене й урятувала. Ти сама сказала, я міг померти.

Ґрейнджер зітхнула.

— Узагалі, померти не дуже-то й легко. Людський організм влаштовано так, щоб він не зупинявся. Але це правда, я хвилювалася за тебе, коли ти, недужий, поїхав бозна-куди.

— А як ти мене знайшла?

— Це, власне, було нескладно. На всіх наших машинах почеплено дзвіночки, якщо ти розумієш, про що я. Тяжче було затягнути тебе в машину, адже ти був непритомний. Довелося загорнути тебе в ковдру й волочити по землі. А я не надто сильна.

Перед очима в Пітера промайнула картина того, що Ґрейнджер зробила для нього, хоч він нічого й не пам’ятав про це. Пітерові було прикро, що він не пам’ятав.

— О, Ґрейнджер...

Жінка різко встала.

— Ти справді її кохаєш, так? — запитала вона. — Свою дружину.

— Так, я справді її кохаю.

Ґрейнджер кивнула.

— Я так і думала.

Пітер хотів було обійняти її, але завагався. Ґрейнджер відвернулася.

— Пиши їй скільки тобі заманеться, — сказала жінка. — Не переймайся витратами. АМІК може собі це дозволити. Та й узагалі, завдяки тобі в нас і далі є бекон. І курятина, і хліб, і заварний крем, і кориця, і ще багато-багато чого.

Пітер обійняв Ґрейнджер ззаду за плечі, невимовно прагнучи показати, що відчуває. Не обертаючись, жінка взяла його руки своїми й притиснула — не до грудей, а до того місця, де билося її серце.

— І запам’ятай, — промовила вона. — Не пиши про АМІК нічого поганого. Жодних звинувачень, ніяких кінців світу.

«Я повернуся», — пообіцяв Пітер Флорес, аби лише та відчепилася, аби випустила його з палати, але тепер, коли в нього з’явилася можливість подумати про це, він вирішив, що обіцянка є обіцянка і її треба виконувати. Ґрейнджер пішла, листа до Беа надіслано. Треба дізнатися, що там від нього хоче доктор Остін.

Ставши під душ, Пітер заходився шкребти свою запаршивілу голову. Вода, що крутилася виром біля його ніг і з булькотом входила до зливного отвору, була бурувата, як чай. Мабуть, за свої два візити до аміківського лазарету Пітер наніс у їхнє стерильне середовище більше мікробів, ніж їм траплялося за всі попередні роки. Дивно, що, перш ніж погоджуватися лікувати Пітера, вони не вкинули його для дезінфекції в якийсь чан завбільшки з ванну, в якій Тартальйоне зберігав свою бражку.

Помившись, Пітер ретельно витерся. Ранка від катетера вже затягнулася. Різноманітні подряпини, які він отримав ще раніше, уже вкрилися кіркою. Рана від укусу на руці гоїлася справно, на нозі трохи пекла і, здавалося, дещо набрякла, але якщо стане гірше, курс антибіотиків швидко все виправить. Він наново наклав пов’язки й одягнув джинси й футболку. Дишдаша його так просмерділася шмурдяком Тартальйоне, що Пітер думав було її викинути, але натомість таки запхав до пральної машини. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» разом із дописаним «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?» був на місці. Пітер майже очікував, що його вже стер якийсь непроханий гість, якийсь інженер чи електрик із багатьма обов’язками, один із яких полягає в тому, щоб перевіряти щодня всі номери, чи немає там нічого, що ображало б аміківські ідеали. Його вже було нічим здивувати.

— Радий вас бачити, — промовив Остін, очевидно схвально оглядаючи Пітера, вбраного у звичайний одяг. — Вигляд у вас значно кращий.

— Я певен, що і пахну теж значно краще, — відказав Пітер. — Вибачте, що засмердів вам усю операційну.

— Що ж удієш, — усміхнувся лікар. — Алкоголь — це зло.

Здавалося, він ось-ось згадає про непрофесійну поведінку підпилої Ґрейнджер.

— Ви трохи тягнете ногу, — зауважив Остін, коли вони вийшли з дверей і попрямували до його кабінету. — Як ваші рани?

— Із ними все добре. Просто я відвик носити одяг — такий одяг, тобто.

Остін нещиро всміхнувся, певна річ, коригуючи свою професійну оцінку того, як Пітер почувається.

— Атож, мені й самому іноді хочеться прийти на роботу голяка, — пожартував він. — Але це бажання минає.

Пітер усміхнувся у відповідь. Пасторське чуття, подібне до того, що розповіло йому про безутішний смуток Номера Один, раптовим спалахом осяяло його знову: цей лікар, цей новозеландець із грубуватою чоловічою вродою, цей чоловік на ім’я Остін ніколи ні з ким не мав сексу.

— Я хочу вам подякувати, — промовив Остін, — за те, що ви не злегковажили нашою розмовою.

— Якою розмовою?

— Про здоров’я тубільців. Про те, щоб вони прийшли до нас на огляд і ми змогли б визначити, від чого вони помирають. Ви очевидно донесли до них звістку. — Остін знову усміхнувся через ненавмисний натяк на проповідництво, що прозвучав у цій фразі. — Урешті-решт один із них прийшов до нас.

Урешті-решт. Пітер подумав про відстань між аміківською базою і поселенням 

, про те, скільки часу треба було, щоб проїхати її на машині, і скільки часу треба, щоб пройти її пішки.

— Боже ж ти мій! — вразився він. — Це ж так далеко.

— Ні-ні, — заспокоїв його Остін. — Пам’ятаєте Конвея?