Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Вашого доброго самаритянина. Він, схоже, лишився невдоволений сигналом від тієї штукенції, яку встановив у вашій церкві. Тож Конвей поїхав туди знову, і — треба ж такому статися! — знову повернувся разом із пасажиром. Із вашим... другом, наскільки я розумію.

— Другом?

Остін простягнув руку в напрямку коридору.

— Ходімо зі мною. Він у відділенні інтенсивної терапії.

Від цього словосполучення у Пітера наче щось обірвалося всередині. Він вийшов за Остіном із кабінету і пройшов коридором кілька кроків до дверей із написом «ВІТ».

У чистенькій палаті на дванадцять ліжок лежав тільки один хворий. Високі стояки для крапельниць, чиї алюмінієві ніжки досі було вкрито прозорими поліетиленовими обгортками, стояли, новенькі і блискучі, наче вартові, біля кожного порожнього ліжка. Єдиний пацієнт не був під’єднаний ні до крапельниці, ні до якогось іншого медичного обладнання. Він сидів прямо, спершись спиною на подушки, до поясу накритий чистим білим простирадлом. На його безлицій, безволосій, схожій на ядро волоського горіха голові не було каптура. На тлі величезного прямокутника матраца, розрахованого на здоровенні тіла американців, таких як Бі-Джи, маленька фігурка хворого здавалася жалюгідною. Замість балахона й рукавиць на ньому була тоненька бавовняна лікарняна сорочка блідого сіро-зеленого, наче перезріла броколі, кольору, який у Пітера асоціювався з Обожнювачем Ісуса Номер Двадцять Три, що, звісно ж, не означало, що перед ним був саме Номер Двадцять Три. Зі страшенним соромом, ледве не панікуючи, Пітер усвідомив, що не має жодної змоги дізнатися, хто це. Він бачив тільки, що права рука 

була наче у круглястій боксерській рукавичці з білої марлі. У лівій руці  стискав пошарпаний пакетик для туалетних засобів — ні, це був не пакетик, то була книжечка з біблійними текстами, один із Пітерових зшитків. Папір стільки разів відволожувався і висихав, що текстурою почав скидатися на шкіру; обривки шерстяних ниток були жовтими й рожевими.

Побачивши Пітера, коли той увійшов до палати, 

схилив голову набік, неначе здивувавшись незвичному й дивному вбранню пастора.

— Боже благо

лови на у зу трі , от е Пітере.

— Номер П’ять?

— Так.

Пітер обернувся до Остіна.

— Що з нею? Чому вона тут?

— Вона? — лікар закліпав. — Одну хвилинку.

Медик узяв планшет, до якого було прикріплено один-єдиний аркуш, і, поставивши на ньому карлючку, зазначив стать пацієнтки.

— Ну, як ви бачите з бандажа, — мовив він далі, підводячи Пітера до ліжка Номера П’ять, — у неї пошкоджено руку. Дуже серйозно пошкоджено, мушу сказати, — він вказав на марлеву рукавичку. — Можна? — звернувся уже до хворої.

— Так, — відказала вона. — Покажи.

Доки лікар розмотував пов’язку, Пітер пригадував той день, коли Номер П’ять пошкодила собі руку: картина падає зі стелі, синець на її руці, друзі-

висловлюють їй палке співчуття. Іще Пітер пригадав, як обережно відтоді вона поводилася з цією рукою, немов пошкодження не давало про себе забути.

Біла рукавичка ставала дедалі меншою, аж доки Остін не зняв останній шар бинта. Палатою рознісся солодкуватий запах гнилої плоті. Рука Номера П’ять більше не була рукою. Її пальці злилися всі в один синювато-сірий кавалок гнилі. Немов бите яблуко-падалиця, що пролежало на землі не один тиждень.

— Боже мій! — видихнув Пітер.

— Ви говорите його... її мовою? — запитав Остін. — Тому що я не знаю, як отримати її згоду. Тобто, не те щоб тут були ще якісь варіанти, крім ампутації, але ж навіть пояснити, що таке загальна анестезія...

— О боже... Боже мій!

Номер П’ять не звертала уваги ні на розмову чоловіків, ні на гнилля на кінці своєї руки. Здоровою рукою вона розгорнула Біблію-книжечку, трьома пальцями вправно перегортаючи сторінки, доки не відшукала потрібної. Чистим голосом, не затинаючись на важких приголосних (завдяки своєму пасторові), вона прочитала:

— «На ложі недуги Бог укріпить його і ложе йому перемінить в недузі його».

А потім ще, з тієї самої сторінки, де були уривки з Псалмів і Євангелія від Луки, які Пітер вибирав, послуговуючись натхненням:

— «А як люди прознали, то помандрували за Ним. І Він їх прийняв, і розповідав їм про Бога, та тих уздоровляв, хто потребував уздоровлення».

Номер П’ять звела голову, щоб зосередити погляд на Пітерові. Опуклості на її обличчі, схожі на коліна ембріонів, мовби світилися.

— Я потребую уздоровлення, — промовила оазянка. — Або я помру.

А потім, після короткої паузи, додала, щоб ні в кого не лишилося жодних сумнівів:

— Я хо

у жити, будь ла ка.

— Боже мій... Боже мій, — ніяк не міг заспокоїтися Пітер уже в кабінеті Остіна, за десять метрів по коридору від палати інтенсивної терапії.

Остін тим часом стояв, спершись на край робочого столу і незграбно склавши руки. Лікар із розумінням поставився до емоційності пастора, він і думки не мав казати Пітерові, що, отак лементуючи, стискаючи кулаки й збуджено тручи обличчя, той нічого не досягне. І все ж хвилини спливали, і лікарю дедалі більше кортіло обговорити, що робити далі.

— Про неї подбають щонайкраще, — запевнив медик Пітера. — У нас тут є все. Не хотілося б вихваляти себе самого, але я дуже непоганий хірург. А доктор Адкінс навіть кращий. Пригадайте, як уміло він зашив ваші рани. Якщо вам так буде спокійніше, ампутацію проводитиме він. Власне кажучи, саме так, я подбаю, щоб оперував саме він.

— Невже ви не розумієте, що це означає? — закричав Пітер. — Невже ви ні чорта не розумієте?

Лікар аж сторопів, почувши лайку від людини, яка, наскільки він розумів, була ревним християнським пастором.

— Я розумію, що ви засмучені, — обережно зауважив він. — Однак, я гадаю, не варто поспішати з песимістичними висновками.

Пітер прокліпав сльози, що заважали йому чітко бачити лікареве