Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Ґрейнджер відклала олівець і загорнула теку.

— Не хвилюйся, Пітере, я можу це владнати, — промовила вона. — Напевно. Залежить від того, наскільки погано ти поводився.

Жінка підвелася, і знову Пітер зауважив, що вона невисока на зріст. Однак тієї миті йому здавалося, що він іще нижчий; він був маленьким хлопчиком, у якого вкрали щойно куплений йому велосипед, він був жалюгідним позориськом, що розвалився на забльованій канапі в селфордському домі п’ятидесятників, він був місіонером-незграбою, який дійшов краю, — і кожному з цих Пітерів лишалося єдине: здатися на ласку багатостраждальної жінки: матері, яка могла запевнити, що він для неї цінніший за будь-який дорогий подарунок, дружини, яка могла переконати, що все одно його любить, хоч він і порушив свою врочисту обіцянку, подруги, що могла витягнути його з цієї останньої халепи. Коли вже на те пішло, саме на ласку цих жінок, а не на Ісусову, здавався Пітер, і саме їм було вирішувати, чи він, урешті-решт, не зайшов надто далеко.

Коли вони вдвох опинилися в Пітеровому номері, там панував гармидер. Його рюкзак, брудний після всіх подорожей, лежав на підлозі посеред кімнати, а довкола нього валялися клубки шерсті, що попадали зі стільця. По столу між перекинутою пляшечкою та приписом Ґрейнджер, що й коли приймати за потреби, розкотилися пігулки. Це було дивно, адже Пітер не пригадував, що відкорковував пляшечку. На постіль було соромно дивитися: простирадла були такими перекрученими, наче Пітер боровся з кимось на ліжку.

Ґрейнджер, не звернувши уваги на безлад, сіла в крісло і взялася читати листа, якого Пітер написав Беа. Обличчя її не зраджувало жодних емоцій, хоча губи раз чи два затремтіли. Може, вона не дуже добре читала, і їй мимоволі хотілося вимовити слово вголос? Пітер стояв поруч і чекав.

— Мені потрібен твій дозвіл, щоб змінити це, — сказала Ґрейнджер, коли закінчила.

— Як змінити?

— Прибрати кілька... проблематичних тверджень. Щоб Спрінґер пропустив лист.

— Спрінґер?

Пітер гадав, що його лист блокує якась автоматична програма, що бездумно просіює його слова.

— Ти хочеш сказати, що Спрінґер читає всі мої листи?

— Це його робота, — відповіла Ґрейнджер. — Одна з його робіт. У нас тут у кожного, як ти вже помітив, чимало всіляких обов’язків. «Постріл» перевіряють декілька людей. Я цілком певна, що зараз це саме Спрінгер.

Пітер пильно поглянув на жінку. На її стомленому обличчі не було помітно ні сорому, ні відчуття провини, ні намагання виправдатися. Вона просто повідомляла Пітерові подробиці їхнього аміківського розподілу обов’язків.

— То ви по черзі читаєте мої особисті листи?

Лише зараз на обличчі Ґрейнджер проявилося усвідомлення того факту, що існують людські світи, у яких такий стан речей здається не зовсім нормальним.

— То й що? — зухвало відказала вона. — Хіба Бог не читає твої думки?

Пітер розтулив було рота, щоб заперечити, але не зміг вимовити й слова.

— Менше з тим, — вела далі жінка діловим тоном, — ти хочеш надіслати цього листа. Тож зробімо це, — Ґрейнджер прогорнула текст. — Те, як АМІК цензурує журнали, треба викинути, — сказала вона й застукотіла куцими пальцями по клавіатурі.

Літера за літерою слова «І навіть ті цензуровані» і ще шістнадцять після них зникли з екрана.

— Те саме і про кінець світу.

Знову застукотіли клавіші. Перевіряючи свої виправлення, Ґрейнджер глянула на текст, що мерехтів на моніторі. Іще кілька слів упали їй в око, і вона їх також видалила. Очі її були почервонілі, і здавалася вона не за роками сумною.

— Ніяких кінців світу, — пробурмотіла жінка з м’яким докором. — Угу.

Переконавшись, що потрібні правки внесено, Ґрейнджер натиснула кнопку «Надіслати». Текст тремтів на екрані, доки десь на базі ще одна пара втомлених очей пильно його перечитувала. А потім він зник.

— Ще п’ять штук баксів полетіли, — сказала Ґрейнджер, знизуючи плечима.

— Тобто?

— Кожне твоє послання «пострілом» коштує приблизно п’ять штук баксів, — відповіла вона. — Ну і, звісно, кожне послання твоєї дружини так само.

Ґрейнджер витерла обличчя руками, глибоко дихаючи, немовби намагалася ввібрати таку потрібну їй зараз енергію з власних долонь.

— Ще одна причина, чому аміківці не теревенять щодня з приятелями, які залишилися вдома.

Пітер спробував порахувати в думці. Він не мав хисту до лічби, але й так знав, що число виходило приголомшливе.

— Мені ніхто не сказав, — промовив він.

— Нам усім було наказано не казати тобі, — відповіла Ґрейнджер. — Для місіонера не шкодувати нічого.

— Але ж чому?

— Ти був страшенно потрібен AMІК, — відказала Ґрейнджер. — Ти був, так би мовити, нашим першим «віпом».

— Я ніколи не просив...

— А тобі й не треба було просити. Мої... інструкції полягали в тому, щоб забезпечувати тебе всім, чим забажаєш. У межах розумного. Тому що, розумієш, доки ти не прилетів, ситуація тут ставала дещо... напруженою.

— Яка ситуація? — Пітер не уявляв собі, що тут могло стати напруженим. Невже аміківці потрапили в духовну кризу?

— Поставки харчів на якийсь час було перервано. Наші маленькі друзі лишили нас без білоквіту, — Ґрейнджер гірко посміхнулася. — Вони здаються такими сумирними й покірливими, еге ж? Але коли схочуть, можуть бути дуже непоступливими. Ми пообіцяли їм підшукати заміну Курцбергові, але вони вирішили, що справа просувається занадто повільно. Уявляю собі, як Елла Рейнман перебирала тьму-тьмущу пасторів і священиків, випробовувала їх, зазирала всередину й відкидала. «Наступний! Який ваш улюблений фрукт? Як сильно ви сумуватимете за Філадельфією? Смажити каченят живцем — нормально чи не нормально? Скільки ще треба придуркуватих запитань, щоб вам урвався терпець і ви скрутили мені худорляву шию?» — Ґрейнджер вхопила руками за горлянку уявну співбесідницю. — А тим часом наші маленькі друзі у Місті Потвор не схотіли чекати. Вони натиснули на єдиний важіль, на який могли натиснути, щоб змусити АМІК поквапитися і знайти тебе.

Помітивши збентеження на Пітеровому обличчі, Ґрейнджер кивнула — мовляв, не варто витрачати сили на здивування, просто повір.

— І як погано все було? — запитав Пітер. — Я маю на увазі, ви голодували?

— Звісно ж, ні, — роздратовано відказала жінка. — Просто на який час їжа стала... дорогою. Такою дорогою, що краще тобі навіть не уявляти.

Пітер спробував уявити й виявив, що Ґрейнджер мала рацію.

— У цьому не було б такої страшної біди, — розповідала вона далі, — якби