Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Я теж серджуся. Не на Бога, а на тих хворих виродків, які знущалися із Джошуа. Я мав би любити їх, та мені хочеться їх убити, хоч це й не поверне улюбленця. Мені потрібен час, щоб розібратися зі своїми внутрішніми почуттями, і, я впевнений, тобі він теж потрібний. Я не казатиму тобі пробачити цим дітям, тому що я сам не можу їм пробачити. Лише Ісус здатен був на такий вияв любові. Я скажу тільки, що також завдавав багатьом великого горя, і мені було пробачено. Одного разу я пограбував будинок, у спальні якого лежали коробки з ліками для хворих на рак, цілі стоси коробок. Я знав, що це ліки для хворих на рак, тому що порпався в них, шукаючи щось для себе. Я вкрав коробку морфію, а решту так і лишив розкиданими на підлозі. Згодом я часто думав, що мали відчувати ті люди, коли повернулися додому з лікарні чи де вони були того дня. Я кажу не про морфій — сподіваюся, вони змогли досить швидко його чимось замінити. Я маю на увазі те, що їм довелося зазнати пограбування на додаток до всього того, через що вони проходили, що грабіжник не виявив милосердя, не зглянувся на їхні й без того нестерпні обставини. Діти, що замордували Джошуа, те саме зробили з нами. Що ще я можу сказати? Я не Ісус.

Але я досі твій чоловік. Ми багато через що пройшли разом із тобою. Не лише як подружжя християн, а й як дві істоти, що довірилися одне одному. Коли думаю про цю прірву, що утворилася між нами, я не знаходжу собі місця від горя. Молю, прийми мою любов. У проповідях я інколи розповідав, що в тій лікарняній палаті, де ми вперше зустрілися, мене зачарувало сяйво Христове, яке йшло від тебе. Я вірив у це тоді, але зараз я не такий упевнений. Можливо, прагнучи прикрасити свою проповідь, я недооцінив тебе. Це було твоє світло, твій дивовижний сяючий дух, що перебував би в тобі, коли б ти навіть і не була християнкою, дух, завдяки якому ти лишатимешся особливою, навіть якщо й надалі відкидатимеш Бога. Я кохаю тебе і жадаю, незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні. Мені бракує тебе. Не покидай мене.

Мені прикро, що через мої листи в тебе склалося враження, ніби мені не цікаво, що відбувається у світі — нашому світі, власне. Будь ласка, розповідай мені більше. Розповідай про все, що в тебе на думці, про все, що тебе хвилює. Тут узагалі немає аніякісіньких новин: ні газет, навіть старих, ні доступу до інформації про події, що відбуваються зараз, ні історичних книг, узагалі жодних книг, окрім збірок із крутиголовками та глянцевих журналів про хобі й роботу. І навіть ті цензуровані. Так-так, якийсь маленький аміківський цензор старанно передивляється всі журнали й видирає сторінки, які не схвалює!

Я нарешті зустрівся з Тартальйоне, лінгвістом, який пропав іще раніше. Він геть схиблений, але розказав мені правду про плани АМІК. Усупереч нашим із тобою підозрам, вони тут не заради загарбництва чи торгівлі. Вони гадають, що світ гине, і хочуть почати все заново на Оазі. Вони готують це місце. Для кого — я не знаю. Вочевидь не для таких, як ти.

Пітер зупинився, перечитав листа й хотів було видалити все після «Не кидай мене», але зрештою витер слова «Вочевидь не для таких, як ти», додав: «Кохаю, Пітер», — і натиснув кнопку «Надіслати».

Як зазвичай, кілька хвилин його слова тремтіли на екрані, очікуючи, коли зможуть вільно летіти у простір. А потім, наче тавро, поставлене розпеченим залізом, поверх них бузково-синіми літерами з’явився короткий напис:

НЕ СХВАЛЕНО. ЗВЕРНІТЬСЯ ПО ДОПОМОГУ.

Він гримав у двері до номера Ґрейнджер і вигукував:

— Ґрейнджер! Ґрейнджер! Відчини, це я, Пітер!

Ніхто не відповідав.

Навіть не озирнувшись, щоб перевірити, чи його ніхто не бачить, Пітер відчинив двері й увалився всередину. Якщо Ґрейнджер спить, він витягне її з ліжка. Не силою, звісно. Але вона мусить йому допомогти.

Планування її номера було точнісінько таке, як і Пітерового, а умови — такі самі спартанські. Ґрейнджер у кімнаті не було. Ліжко більш-менш застелене. На білизняній мотузці, натягнутій під стелею, висіла біла хустка. Усередині душової кабінки мерехтіли грона водяних крапель. На столі стояла наполовину порожня пляшка з бурбоном, на білій етикетці червоними друкованими літерами було написано просто: «БУРБОН». Коштувала пляшка шістсот п’ятдесят доларів. Також на столі була світлина в рамці — чоловік середніх літ із грубуватими рисами обличчя у важкому зимовому вбранні з рушницею в руках. За ним під зловісним сірим небом виднілася вкрита снігом ферма родини Ґрейнджерів.

Через десять хвилин Пітер знайшов доньку Чарлі Ґрейнджера в аптеці, у чому, власне, не було нічого дивного, адже вона, зрештою, була аміківським фармацевтом. Жінка сиділа за прилавком, одягнута як звичайно, а її ще досі трохи вологе волосся було акуратно зачесане. Коли Пітер ввійшов, Ґрейнджер саме писала щось у старомодній теці-реєстраторі, незграбно затиснувши олівець своїми короткими пальцями. Над нею нависали полички, схожі на чарунки стільника, здебільшого порожні, хоча де-не-де і стояли невеличкі пластикові пляшечки та картонні коробочки. Ґрейнджер була спокійна, але повіки її були червоними від сліз.

— Слухай-но, та я, власне, жартувала про антипсихотичні препарати, — усміхнулася вона, коли Пітер підійшов ближче.

«Тільки не згадуй про те, що я казала в палаті», — благали її очі.

— Мені потрібна твоя допомога, — промовив він.

— Ти нікуди не їдеш, — відказала Ґрейнджер. — Принаймні, не зі мною.

Минула якась мить, перш ніж Пітер збагнув, про що вона: жінка відмовлялася везти його в машині кудись, де його здоров’ю може бути завдано шкоди.

— Я щойно намагався надіслати листа своїй дружині, — сказав Пітер, — і його заблокували. Я мушу його надіслати. Будь ласка,