Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

серветок, а міг і від кількох порцій віскі. Віскі, випитого Александрою Ґрейнджер.

— А може, Тартальйоне щасливий там, де він зараз, — почувся ще один голос, цього разу жіночий, — Флорес, медсестри.

Вона говорила спокійно, наче зверталася до дитини, яка побачила кота на дереві й наївно наполягає, щоб хтось заліз і врятував його.

— О, так, я впевнена, щасливий як слон, — із сарказмом відбрила Ґрейнджер так стрімко, що Пітер уже не сумнівався: вона напідпитку. — Щасливий як ніхто на світі. Егей, як вам це подобається — «як ніхто на світі»? Нічогенький дотеп, еге ж? Чи, може, не дотеп... Може, іронія? Ти як би це назвав, Пітере?

— Може, краще дамо пацієнтові трохи отямитися? — порадив Остін.

Ґрейнджер не звернула на нього уваги.

— Тартальйоне був щирим італійцем — хтось із вас знав про це? Я маю на увазі, справжнім. Він виріс в Онтаріо, але народився... я забула... він розповідав мені колись, як називається те місце...

— Напевно, це не дуже стосується того, що ми робимо тут зараз? — зауважив Остін.

Голос його, хоча й чоловічий, набув трохи плаксивих ноток. Він не звик мати справу з нерозважливими колегами.

— Звісно, звісно, — відказала Ґрейнджер. — Ми всі тут нізвідки, я забула, даруйте мені. Ми довбаний Іноземний легіон, як каже Туска. Та й, зрештою, хто ж захоче додому? Хто захоче додому, коли там усе так хріново, а тут усе так фантастично? Це ж треба бути божевільним, правда?

— Не треба, Ґрейнджер, — застерегла її Флорес.

— Заспокойся, — сказав Остін.

Ґрейнджер почала хлипати.

— Люди, та ви ж зовсім не люди. Ви не люди, трясця вашій матері!

— У цьому зовсім немає потреби, — сказала Флорес.

— Та що ти знаєш про потреби? — закричала Ґрейнджер, уже в істериці. — Забери від мене свої срані лапи!

— Ніхто тебе не чіпає, ніхто тебе не чіпає, — спробував заспокоїти її Остін.

Знову з гуркотом щось перекинулося — мабуть, металевий стояк для крапельниці.

— Де мій татко? — заскімлила Ґрейнджер, вивалюючись із палати. — Я хочу до татка.

Коли двері загримнулись, у палаті запала тиша. Пітер навіть не був упевнений, що Остін іще тут, але Флорес, здавалося, досі метушилася десь поряд, поза Пітеровим полем зору. Шия йому закостеніла, а в голові стугоніло від болю. Рідина неквапливо перетікала з пакета Пітерові у вену. Коли вона викрапала вся, пакет обвис і зморщився, як презерватив, і Пітер запитав, чи йому можна йти.

— Доктор Остін хотів щось обговорити з вами, — відказала Флорес, виймаючи катетер із його вени. — Він має ось-ось повернутися.

— Може, пізніше, — сказав Пітер. — Зараз мені дуже треба йти, справді.

— Краще буде, якщо ви залишитеся.

Пітер зігнув-розігнув пальці. З крихітного проколу, де щойно був катетер, витекло трохи яскраво-червоної крові.

— Можете заклеїти мені це лейкопластирем?

— Так, звісно, — відказала Флорес, порпаючись у шухляді. — Доктор Остін сказав, що ви маєте... е-е... неабияк зацікавитися. Він хоче побалакати про ще одного пацієнта.

— Про кого ж це?

Пітерові кортіло щонайшвидше забратися звідси; він миттю мусить написати Беа. Йому належало написати їй давним-давно, замість того щоб у мелодраматичному чаді їхати бозна-куди.

— Не можу сказати, — відповіла Флорес, насупивши своє мавпяче чоло. — Якби ви просто зачекали...

— Вибачте, — відказав Пітер. — Я повернуся, обіцяю.

Промовляючи це, він знав, що може не дотримати свого слова, але бажаного домігся: Флорес відступила, і Пітер вийшов із палати.

Не маючи жодних інших свідчень зазнаних ним страждань, окрім невеличкого шматочка вати, приклеєного до зап’ястка, Пітер ішов до свого номера, нетвердо тримаючись на ногах, однак таки живий. Багато аміківців, яких він перестрівав у коридорах, скоса поглядали на його жалюгідну постать. За кілька метрів до своєї кімнати Пітер зустрів Вернера.

— Привіт, — сказав той і, проходячи повз, підняв угору два товсті пальці.

Цей жест міг означати будь-що: може, Вернер був надто ледачий, щоб тиснути руку, можливо, недбалим рухом відтворював символ миру або несамохіть наслідував християнське благословення. Найпевніше ж, рух цей означав лише те, що Вернер був сповнений рішучості й надалі працювати над своїми інженерними, чи гідравлічними, чи якими там іще завданнями, не переймаючись диваками, які мали вкрай нещасний вигляд.

«Нехай і тебе поблагословить Господь, друзяко!» — захотілося гукнути Пітерові у спину китайцеві. Але це було б глузуванням. Такого допускати не можна, навіть думка про це гріховна й ганебна. Треба триматися за свою щирість. Це все, що лишилося Пітерові. У нього в душі не має бути жовчі, а на язиці — шпичок. Треба любити всіх без винятку, бажати всім добра, навіть такому скаженому псові, як Тартальйоне, навіть такому нікчемі, як Вернер: це був священний обов’язок Пітера як християнина і його єдиний порятунок як особистості. Відчиняючи двері свого номера, чоловік наставляв себе викинути із серця всю неприязнь до китайця. Вернер був бідолашним ягням, цінним в очах Божих, непривабливим занудою, який нічого з цим не міг удіяти, дивакуватим сиротою, який виріс таким собі пристосуванцем, здатним виживати за будь-яких умов. «Усі ми пристосуванці, спроможні вижити за будь-яких умов», — нагадав собі Пітер. Нам бракує критично важливого, та ми не зважаємо і наполегливо пробиваємося вперед, похапцем ховаючи свої рани, маскуючи власне невміння, блефом прикриваючи особисті слабкості. Ніхто — а тим паче пастор — не повинен забувати про цю істину. Хай що б він не зробив, як низько не впав, Пітер мусить повсякчас вірити, що всі чоловіки — його брати.

І всі жінки.

І всі 

.

Дорога Беа , — написав Пітер. — Хай що б я не написав, але те, що сталося з Джошуа, однаково лишиться жахливою несправедливістю. Це був такий чарівний, такий прекрасний кіт, і мені настільки боляче думати про те, що його більше немає, і про те, як він помер. Це жах, коли нам так жорстоко нагадують, що християни не мають імунітету проти зла, яке чинять лихі люди. Віра у Христа дає дивовижне благословення й провадить до усмішок долі, і ми з тобою неодноразово спостерігали це, але світ зостається небезпечним місцем, а ми зостаємося — тільки через те, що ми люди — вразливими до тих жахіть, які люди