Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

— Старі в’язні вже втомилися, то чого ж ми будемо на них орієнтуватися? — зауважив Коваленко.

— Ти так гучно кричиш про організацію страйку, а ти знаєш, що за самі ці розмови можна потрапити до буру? — запитав Гайовий.

Площак:

— Кричати по всій зоні не потрібно, але мусимо ж ми чинити опір загвинчуванню гайок.

— Проти кого ми боремося: проти табірних ментів чи проти комуністичної диктатури, тобто проти самої влади? — запитав Полозок.

— Я це вже чув, — обізвався Кобилецький. — Мовляв, що боротися проти табірних ментів, коли диктаторська комуністична влада не в них, а вище, в Москві. А я скажу, що влада суцільна: вона від низу до верху. І коли б не було оцих низових ментів, не було б і влади.

— Коваленко, — продовжив Герей, — більше правий, аніж неправий. Є можливість вести боротьбу не проти всієї імперії, а проти тутешнього режиму, я за те, щоб ми не були дуже вже покірні перед ментами.

— Бачу, що в зоні люди поводять себе по-різному, — знову встряю я в дискусію молодих. — Одні не дуже виконують режим: після сигналу “до сну” ще півгодини гуляють по зоні, ховаючись від ментів, на сигнал “побудка” не поспішають вставати, а десять хвилин лежать і поволеньки ворушаться і потім встають, на сигнал “бригада, шикуйсь!” запізнюються до лави на п’ять хвилин і т. ін. Менти на них за це кричать, а вони у відповідь щось бурчать. Інші без запізнення виконують ці команди, але за всякої нагоди доводять офіцерам несправедливість совітської влади. Перші час від часу потрапляють до буру, других до буру нізащо садити, зате їм не скорочують терміни ув’язнення, їх частіше позбавляють побачень, пакунків і ставлять на гіршу працю. З 1800 в’язнів листи двом сотням в’язнів читає сам чекіст, решту — цензор. Третя категорія в’язнів і не дискутує з офіцерами, і не порушує режим. Цих абсолютна більшість: всі поліцаї, власівці й чимало повстанців. Четверта категорія — уперті антикомуністи. Хтось із них це не приховує, хтось не демонструє, але в бесідах це виявляє й не хитрує, а говорить просто й різко. Вони поводяться не однаково ще й тому, що по-різному бачать себе в житті на волі після звільнення з концтабору.

— Мені противні всякі глибокі міркування, коли замість боротися починають довго розповідати про боротьбу: замість діла — потік слів. І все-таки діло має бути обговорене, інакше не можна дійти згоди про спільні дії, — гарячкував Вірун.

— Правильно, Степане, — відпаровую, — бо та справа, яка в колі друзів здається всім однаково зрозумілою, потім, коли доходить до діла, у головах кожного уявляється по-різному.

— Коли б було бажання боротися, легко знайдуться слова для порозуміння. Мене злить, що самого бажання боротися немає, — сказав Коваленко.

Полозок:

— Друже Коваленко, оці молоді політв’язні, що тут зібралися, не ті люди, від яких у зоні залежить рішення. Вирішують ті, хто має загальне провідницьке визнання.

— Повторіть мені, хто це, — поцікавився Коваленко.

— Горбовий, Пришляк, Польовий, Грицяк.

— А якщо вони не вирішать, щоб боротися, то що, й не боротися? — допитувався Коваленко.

— Є провідники, прецінь, другого рівня, — пояснював Кобилецький, — молодші. Вони визнані, так би мовити, не цілою зоною, а тільки частиною, але це сміливі й самовіддані націоналісти. Почати акцію загальнотабірну вони не можуть, але акцію обмеженого масштабу спроможні.

— Чого ж вони не організовують страйк? Скільки ж можете терпіти загвинчування гайок?! — не міг заспокоїтись Коваленко.

О цій порі нагодився Іван Станіслав.

— Добрий день вам! — привітався, потискуючи кожному руку.

— Добридень! — відповіли гуртом.

— Левку, — звернувся Вірун до мене, — нам пора йти.

— Ходімо, — відповів я. — Поки що це тільки метушня одного Коваленка, метушня, для якої немає ні загальносоюзної, ні табірної підстави.

І ми покинули диспутантів, які розмовляли ще, мабуть, довго.

За всякої нагоди Коваленко все підштовхував до боротьби молодих політв’язнів. Він не хотів слухати їхніх закликів до здорового глузду. Їхні аргументи на користь розсудливости здавалися йому необґрунтованими, їхню стриманість сприймав за боягузтво і злився. Так тривало, либонь, цілий рік. Потім замовк на кілька місяців, а далі наклав собі на голову велику купу й розмазав по морді, одягнув яскраву червону опаску на лівий рукав сірої зеківської куртки, задер морду вверх і демонстративно пішов по трапу вздовж стадіону, з викликом показуючи всім свій зрадливий перехід від ворогів до союзників влади.

Ось так! Термін у нього був невеликий, здається, три роки. Цього виявилося досить, щоб згоріти й переродитися на слимака.

2. Грядки

У робочій зоні між цехами, складами лісоматеріялу, між трапами були смуги й клапті нормальної землі, і політв’язні-українці перекопали землю і посадили цибулю, редиску, помідори, огірки та іншу зелень. Навесні все це посходило, піднялося, зазеленіло й весело зацвіло. В’язні почали рвати пір’я цибулі й приправляти нищімну страву. Десь, либонь, у кінці червня після теплого нічного дощу грядки зазеленіли особливо яскраво. До того ж, хтось посіяв уздовж трапу дикий цикорій і він до живого килима різнобарв’я додав густі разки блакитних пелюсток. Ця різнобарвна природа немов знала, що ми в неволі, і нашу журбу хотіла розвіяти буянням живої краси.

Пройшла чутка, що концтабір має відвідати якийсь високий начальник чи то з мордовської столиці Саранська, чи то з Москви. Начальник табору Коломитцев у супроводі заступника з політвиховної роботи підполковника Толбузова та двох старшин зробив обхід всієї житлової зони. Городина й квіти не знали, що треба ховатися від його зору, і він їх завважив. Наказав знищити, щоб в’язні не збагачували вітамінами свою їжу. Із-за зони прийшло чотири менти з лопатами, привели коня з плугом. Перевернули всі грядки догори дном. А де плуг не досягав, там лопатами перекопали, повирубували городину і замість зелені й квітів ці клапті землі засіріли вологим ґрунтом. Ми кричали на них: “Дикуни! Варвари! Ви навіть дикі квіти викорінюєте! Як не хочете, щоб до сушеної картоплі ми додали цибулі, то ж хоч дикі квіти залишіть!”

— Це вам, — відповідали, — не ботанічний сад, а колонія суворого режиму, мусите терпіти.

Терпіти треба було не тому, що не можна зменшити страждання, а тому, що політичних супротивників належить мучити — така політична філософія комуністичної імперії.

3. Самогубство Капітана Кіндратюкова

Якось майже одночасно