Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

у Яреми Ткачука, Мирона Площака, Миколи Юрчика, в мене і ще кількох відносно молодих українських політв’язнів впав кров’яний тиск і заболіла печінка. Лікар Кархут сказав, що тиск можна підняти кавою. У когось із в’язнів ми розжилися кави, розкладаємо невеличкий вогонь біля трапа й нагріваємо воду. Підходить начальник третього загону капітан Кіндратюков і доброзичливо запитує:

— Що ви тут робите?

— Хочемо заварити каву.

— А що у вас кров’яний тиск упав?

— Так.

— І печінка заболіла?

— Так, щось захворіли.

— У мене, — кажу я, — досі ніколи в житті печінка не боліла. Я навіть не знав, де вона.

Інші так саме висловилися з цього приводу.

— І в усіх одночасно, — зауважив капітан. Це було не так питання, як констатація факту.

— Так, по суті одночасно. Від чого б це?

— Мабуть, ви не спостережливі, — каже капітан. — Мені шкода вас, молоді українці. Ви ж у центрі уваги служби, що слідкує за думками людей. Вони (кивнув головою у бік штабу адміністрації табору) не забувають про вас, а ви наче забуваєте про них. І ви ж не просто живете, а боретеся. Зло не може перемогти. Переможе справедливість. Та… — перервав раптом свою мову, — он вода закипіла, зі співчуттям і глибоким-глибоким сумом подивився на нас, простягнув кожному руку на прощання, повернувся і з ледь похиленою головою повільно пішов у бік виходу з зони.

Ми заварили каву, загасили вогонь і випили по півсклянки. Буквально за десять хвилин млявість і тиск у потилиці минулися і ми побадьорішали. Я вперше відчув, що таке вельми понижений тиск і що таке півсклянки кави у цьому разі! Хлопці повеселішали.

— Панове, — звернувся я до друзів, — ви давно знаєте капітана Кіндратюкова? Говорить такі дивні речі. Він завжди такий? Ви ж його вже давно знаєте, він часто так висловлюється? Мені здається, що в його душі заговорило щось людське.

— Хтось казав, що він з української сім’ї Кондратюків, із засланих у Сибір.

— В’язні з його загону казали, що він дуже рідко кого карає.

— Та прецінь, виконував же й виконує собачі обов’язки.

— Гаразд, — мовив я. — Поживемо — побачимо.

Всі розійшлись по своїх бараках.

Наступного дня зону охопила новина: капітан Кіндратюков покінчив життя самогубством. Казали, що в кишені знайшли записку, в якій написав, що більше не може брати участи у знищуванні комуністичною державою освічених і культурних людей, не може дивитися на несправедливе знущання над невинними.

Ми знову зібралися з друзями й довго обговорювали подію, що сталася. Виявляється, і в людей з каральними погонами буває душа й совість. І ніхто не привернув увагу до вчорашніх слів капітана Кіндратюкова, що ми вельми неуважні і що наш стан влада розцінює не як відбування кари, а як боротьбу, отже, й діє щодо нас відповідно.

А чому боротьба?

А хоч би в тому, що з 1962 року ми з Віруном і Боровницьким склали добру скаргу з обґрунтуванням права націй на самовизначення і взялися методично її розсилати в обласні прокуратури, депутатам Верховної Ради УРСР, в ЦК, редакціям центральних і республіканських газет і журналів. Тож мали б уважніше поставитися до слів капітана Кіндратюкова.

4. Хор з ворогів радянської влади

У їдальні-клубі адміністрація концтабору організовувала культурно-масові заходи з перевиховання ворогів радянської влади. Із поліцаїв та інших в’язнів, що розкаялися, вона створила хор. Інші ж в’язні з цієї категорії займалися наочною агітацією: вони малювали плакати, гасла, графіки з цифрами про виконання завдань п’ятирічок тощо. Художники малювали членів політбюро ЦК КПРС. Усім цим щедро оздоблювали і житлову й робочу зони.

Це було примусовим нав’язуванням комуністичної ідеології націоналістам, єговістам та іншим ідейним ворогам комуністичної влади і як таке суперечило принципам демократії і, зокрема, праву людини на власний світогляд, але в умовах тотального панування комуністичної ідеології ніхто з владноможців навіть і не уявляв, щоб хтось мав право на інший світогляд. Нав’язування світогляду всім і кожному адміністрація вважала своїм незаперечним правом і тому густе оздоблення наочною агітацією обох зон не сприймала за ідеологічний примус щодо політв’язнів.

Від інших політв’язнів я знав, що зеківська художня самодіяльність — це садизм влади над старими поліцаями та власівця-ми, проте одного разу вирішив зайти до клубу-їдальні і особисто подивитися й послухати, що вони роблять на сцені.

Був це хор дідів різних національностей. Всі вони в час війни зі зброєю в руках воювали проти совітської влади, всі і в час війни ненавиділи комуністів і тепер ненавиділи не менше, а тут стояли на сцені і нерівними хриплими голосами на всю силу співали, а точніше, кричали славу партії, хвалили соціялізм і великі досягнення будівників комунізму. Їхнє реальне становище безправних політв’язнів і їхні слова, їхні справжні думки і зміст їхніх пісень настільки протилежні й несуголосні, що створювалося враження чогось зовсім нереального, якогось марева, загробного видива.

Як можете ви на сцені під яскравим освітленням намагатися перекричати один одного, аби лукаво показати владі, що вже перестали бути її ворогами? Чи не порядніше було б мовчки змиритися з поразкою у боротьбі проти цієї влади? Принаймні зберегли б свою людську гідність. Жалюгідне видовище! Я встав з лавки й вийшов — не хотів бути свідком крайнього приниження в’язнів і такого ж крайнього садизму табірної адміністрації.

5. Букет з колючого дроту

Минуло пару місяців, і в’язнів закликали на зустріч з латвійською делегацією. Делегація мала більш-менш звичний склад: кандидат наук Ризького університету, представник Ризької міської влади і робітник радіозаводу VEF — передовик соціялістичного змагання. Ролі кожного стандартні: учений має теоретично довести неспроможність латвійського буржуазного націоналізму, представник влади має говорити про демократичний характер міської влади, а представник робітничого класу буде стверджувати, що життєвий рівень совітських трудящих високий і латвійці живуть заможно.

Латвійці знали заздалегідь про приїзд до них своїх земляків і підготувалися до зустрічі. Зустріч була знаменита. Немов передчуваючи незвичність, до клубу-їдальні набилося повно людей. На сцені — великий стіл, покритий червоною тканиною. За столом латвійська делегація. Перед ученим, що сидить за столом посередині, лежить чорна течка з якимись розумними паперами. Праворуч від нього представник влади, ліворуч — передовик соціялістичного змагання. Усі усміхнені — раді зустрічі з земляками. Збоку коло трибуни стоїть замначальника з політвиховної роботі (ПВР) підполковник Толбузов. Він чекає, заки в’язні заповнять зал і заспокояться, щоб представити їм делегацію. Ось зал наповнився й притих у чеканні. Замполіт