Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Я б хотів, щоб це був мій син.

— Син. Скільки йому років?

— Він помер два роки тому, від дифтерії. Його звали Джон.

— Мені шкода.

— Я так сумую за ним. Я так його любив, — у темряві тунелю голос Джека зірвався на плач, який він придушував у собі з дня смерті Джона. Зараз, на порозі власної смерті, можна було не стримувати почуттів. — Я так любив мого хлопчика. Кожну його волосину, кожну пору його шкіри. Я убив би кого завгодно, хто би наважився підняти на нього руку. Для мене увесь світ був у його обличчі. Я був вже немолодий, коли він народився. Не знаю, як я жив до його народження. Моє життя було нічим. Кожне його слово я цінив як найбільший скарб. Запам’ятовував усе, що він робив. Те, як він повертає голову. Як вимовляє слова. Я наче знав, що він зі мною ненадовго. Він був з іншого світу. Він був благословенням для мене — надто великим благословенням.

Стівен нічого не відповів, не заважаючи Джекові тихо плакати собі у руки. Навіть у своєму горі він не обурювався. Його пласке простодушне обличчя виглядало враженим — він наче не вірив, що на його долю випало стільки любові.

Коли він трохи заспокоївся, Стівен сказав:

— Ти говориш прямо як закоханий.

— Та я, мабуть, і є закоханий. Відчуття дуже схожі. Я ревнував його, хотів, щоб він любив мене. Спостерігав, як з ним грають жінки, — радів за нього, що він щасливий. Але я знав, що насправді наші з ним ігри найкращі. Я знав, що коли ми з ним удвох — це найкраще, найчистіше, що тільки може бути на світі.

Джек почав розповідати про невинність сина та про те, як вона його змінила, а потім не зміг дібрати слів та знову розплакався.

Стівен однією рукою обійняв його за плечі.

— Нічого, нічого, — казав він. — Я витягну тебе нагору. Якось я тебе витягну, і у вас ще будуть діти. Джон не буде останнім вашим сином.

— Ні, Маргарет вже застара для народження дітей.

— Ну тоді у мене будуть твої діти.

Джек трохи заспокоївся та сказав:

— Ти, я думаю, теж не обрав би смерть поруч зі мною. Я не дуже-то для цього годжуся тобі.

— Годишся, — заперечив Стівен. — Хто знає? Наш вибір, може, й не буде таким хорошим, як те, що нам вготовано. Я знаю солдатів, яким довірився би й на порозі пекла. Бірн або Дуглас. Я б їм довірив і дихати за мене, навіть качати кров замість мого серця.

— Ти їх любиш? Ти б їх обрав?

— Щоби були поруч, коли помиратиму? Ні. Єдиний раз, коли я відчував те, про що ти розповідав, я відчував це до жінки.

— Ти про коханку? Не про когось, хто є твоєю плоттю та кров’ю?

— Я думаю, що вона і була моєю плоттю та кров’ю. Я впевнений.

Здавалося, Стівен почав поринати у щось подібне до трансу. Джек мовчав. Минуло кілька хвилин, і Стівен спробував розворушитися.

— Так, ми маємо шукати можливість забратися звідси. Якщо назад у шахту дороги немає, підемо вперед.

— Який сенс туди іти? Тунелі закінчуються глухими кутами. Там же просто стіна, — здивувався Стівен.

— Ну ми хоч чимось будемо зайняті, окрім як сидіти та чекати смерті. Можна спробувати подати якийсь звук нагору. Якщо ти зможеш мене нести знову. Знімай апарат для дихання, він тільки заважає. І з мене зніми. Залишимо їх тут.

Стівен став навколішки та допоміг Джекові залізти собі на спину. Свій відчай він намагався не показувати.

Вочевидь, повертатися туди, звідки вони прийшли, не було ніякого сенсу. Два тунелі з трьох вони вже бачили — завалені. Третій, як казав Джек, був зруйнований ще сильніше, так що там на них точно не чекає чудовий шлях до чистого повітря та сонця.

Стівенові їхні надії здавалися чимось несерйозним, але він важко посунув назад у темряву. Перед ними постала смерть, і вони не змогли знайти для себе іншого заняття. Він вважав, що вони могли б якось корисніше провести цей час, аніж по-дитячому на щось сподіватися. Може, якось підготуватися до кінця. Джекові ж це, здавалося, подобалося.

Коли вони дісталися перехрестя з другою боковою галереєю, Стівен опустив його на землю та гепнуся поруч. Його груди важко підіймалися та опускалися, помпуючи повітря у легені. Джек замружився, щоби впоратися з болем у ногах, які все сильніше пахли кров’ю. Потім посміхнувся та знову розплющив очі.

— Залишилося тільки одне: перевірити третій зубець виделки. Той, куди пішли ті нещасні чорти.

Стівен кивнув.

— Дай мені тільки перепочити трохи. Я згоден, треба перевірити. Хоч будемо впевнені...

Він не договорив — не зміг сказати вголос очевидне. За нього договорив Джек:

— Впевнені, що це кінець.

Джека ця думка не бентежила. Він вже навіть з радістю думав про смерть. Примітивний страх у ньому і досі сперечався, але біль та втрачені