Себастьян Фолкс - Пташиний спів

ілюзії щодо цього життя примушувати бажати кінця. Він і досі кохав Маргарет і хотів би з нею побачитися, але вона належала до іншої реальності — не тої, у якій він зараз існував з такою небажаною напругою. Вона теж помре, колись. Речі, на яких засновувалася його віра, виявилися хиткими. Невинність Джона, цього посланця з кращого світу, в нього відібрали. Зустріч з Маргарет та новий спалах їхнього кохання може теж виявитися хибним. Любов його зрадила, і він більше не хотів повертатися до свого життя.

Коли біль полишав його, приходив спокій. У темряві тунелю не було ніяких тривог, окрім самого тіла. Тут все існування обмежувалося їхніми власними руками, ногами та голосами. Те, як Стівен докладає такі зусилля для його порятунку, та як він терпляче підкоряється вазі та безглуздим спробам, Джека заспокоювало.

Вони дісталися початку правого тунелю, і Стівенові довелося на колінах пролазити у нерівну діру входу. У світлі згасаючого ліхтаря Джек глянув на недбайливо укріплену стелю та мовчки розкритикував тих, хто це робив. Стеля була нижчою, ніж має бути у бойовому тунелі, і скоро Стівенові довелося зігнутися, щоб іти. За кілька ярдів вони зупинилися — він стомився.

Джекові здавалося логічним залишити його самого тут, аби Стівен міг піти далі на пошуки того дива, яке вони очікували тут знайти, але той цього не запропонував.

Він був сповнений якоїсь спотвореної рішучості: чим важче ставало, тим сильніше концентрувався на тому, щоби тягти свій громіздкий тягар.

Сила вибуху у третьому тунелі пішла інакшим шляхом: він звузився, наче стіни втягло досередини. Стівен опустився навколішки, зваливши Джека на спину, і той ліхтарем світив уперед. Ліхтар гойдався, кидаючи непевні плями світла на їхньому шляху.

Раптом холодна рука ляснула Джека по обличчю, і він закричав. Стівен зупинився, і Джек направив світло назад. Зі стіни тунелю стирчала рука — тіло її власника було глибоко вмуроване у землю.

Вони посунули далі. Джек побачив ногу в штанах, що стирчала із глини, і вони зупинилися роздивитися її.

— Еванс, — сказав Джек. — Я впізнав латку на штанях. Він був моїм напарником — ми разом ходили у зміни.

— Мені шкода. Та ми відразу знали, що він загинув.

— Та нічого. Там йому краще, ніж тут. Тепер нікого немає: Шоу, Тайсон, Еване, Джонс і я. Уся наша маленька команда загинула.

Вони повзли далі, і Джек втрачав самовладання. Його почало трусити, і він відмахувався від уявних ляпасів рук по обличчі. Він відчував холодний дотик усіх своїх мертвих товаришів. Тут для нього галерея привидів — душ тих, хто помер, його друзів та соратників. Душ тих, кого вбили вони — німців, чиї тіла злетіли у повітря силою вибуху величезних мін, закладених ними. Тих, хто марно віддав свої життя у цій довгій війні, — усі вони тягли свої холодні руки до його лиця. Докоряли йому за вбивство, сміялися над тим, що він іще живий.

Джека настільки сильно трусило, що Стівенові довелося покласти його на землю. Він лежав у темряві, дрижав од страху, обливався потом — він навіть забув про біль на якийсь час.

— Ми зараз помремо, — мовив він. У голосі більше не було спокою — тільки жалюгідний дитячий жах.

Стівен сів навпроти та сперся головою на руки.

— Помремо, — погодився він. — Думаю, це кінець.

Джек заплющив очі та перекотився на бік. Хотілося, щоб гарячка, яку він наче поборов, повернулася та приспала його.

Стівен продовжив:

— І я не проти померти. Стільки людей вже померло — ми і не могли розраховувати ні на що інше. Якби у мене було останнє бажання, перш ніж піду звідси, я попросив би маленьку склянку води. Мене тримає тут лише думка про річки, озера та крани з водою. Одна лише думка.

Джек тихо застогнав.

Як же часто Стівен чув такий стогін: низький первісний протяжний крик. Він і сам так стогнав, коли його несли до хірурга. Джек гукав матір.

Стівен відчував, як труситься тіло Джека у мокрій сорочці. Навколо не було нічого сухого, чим би можна було його вкрити: одяг Стівена теж був просякнутий потом від фізичного навантаження. Він спробував вмостити його зручніше, а потім поліз далі тунелем.

Хотілося побути на самоті. Стівен шукав місце, де би можна було лягти. Лягти, заснути та сподіватися, що більше не прокинеться.

Він повз далі, аж поки не опинився у розширеній частині тунелю — можливо, саме тут відбувся вибух. Стівен ліг на бік та обійняв коліна, благаючи про забуття. Попри біль у руці йому вдалося заснути. Наступні години обоє лежали на відстані кількох ярдів — кожен у своєму власному непритомному світі.

Стівен прокинувся в темряві, відчув запах вогкості та подумав, що він у бліндажі. Він потягнувся і вперся руками у стіни своєї вузької могили. Ліхтар вже згас. Пам’ять поверталася до нього, і він тихо застогнав. Шукаючи опори, поворушив правою рукою, потім лівою сперся на стіну, щоби сісти, — і відчув дотик тканини. У першу секунду він відсахнувся — може, це мертве тіло, біля якого він пролежав тут не одну годину, навіть не підозрюючи про це. Але потім він збагнув, що тканина грубіша за ту, з якої шиють форму. У кишені і досі був електричних ліхтарик, який йому дали перед спуском, — він знайшов його та почав обмацувати знахідку. Це був мішок з піском.

Стівен сів та потяг мішок — довелося