Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Він крикнув у темряву, потім підійшов ближче до завалу та трохи розгріб землю зверху. Нахилився ближче та знов крикнув. Завал був дуже щільний — звук не проходив. Навіть якщо там у був хтось живий, то він вже точно помер під такою вагою.

Стівен повернувся до Джека та опустився біля нього навколішки. Його очі були заплющені, і Стівену здалося, що той помер. Він приклав пальці до жорсткого коміра його сорочки. Довелося надавити глибше, між сухожиллями на шиї, там, де ще бігло судинами життя, проступав слабкий пульс.

Стівен несильно ляснув його по щоці, щоби привести до тями. Джек здригнувся та розплющив очі.

— Тільки не йдіть знову! Не йдіть! — голос був сухий, але Стівен відчув, які емоції його розривали. — Там немає живих. Там був основний вибух, у тому тунелі. Нам дісталося лише через стіну.

Стівен дивився на нього: йому було боляче, він боявся смерті. А проте не було жодної причини йому не вірити — він знався на роботі під землею.

— Добре, — згодився Стівен. — Тоді будемо вибиратися звідси. У тебе стане сил чи ще хочеш трохи відпочити?

— Давайте зараз.

Стівен розім’яв м’язи та зігнувся. Джека він узяв на спину, підтримуючи за ноги, — наче ніс заснулу дитину. Джек тримав ліхтар над плечем у Стівена. Кожні кілька ярдів доводилося зупинятися. Пошкоджена права рука Стівена не могла як слід тримати вагу Джека, а природно слабка ліва, та ще й стомлена після того, як він відкопав Джека з завалу, теж погано виконувала свою функцію. Зупинившись, він опер Джека об стіну та перемістив його собі на ліве плече, притримуючи його тіло обома руками. В такому положенні вдавалося пронести його десять ярдів поспіль. Кожного разу, коли Стівенові доводилося опускати Джека на ноги, той непритомнів, тому після трьох таких спроб Стівен вирішив відпочивати стоячи на колінах та спираючись головою на підлогу, але продовжуючи тримати Джека. Чолом біг піт, і Стівен заплющив очі, щоб їх не заливало. Шматочки крейди вгризалися в коліна — він лаяв їх та своє життя найогиднішими словами, які тільки знав.

За годину цих повільних уривчастих зусиль вони досягли кінця тунелю — більше іти було нікуди. Дорогу їм перетнули тисячі тон Франції. Стівен вилаявся на Джека. Він сподівався, що слова не вилетять вголос, але він таки їх сказав. Джек ворухнувся, і Стівен поклав його на землю.

— Ти, в біса, повів мене в інший бік! — він був виснажений. Важко дихаючи, він лежав обличчям у землю.

Джек повільно виходив з безпам’ятства. Він потрусив головою, намагаючись зосередитися.

— Ми ж пішли прямо? — він глянув назад. Зі стелі висів ліхтар, який Еванс тут повісив, коли вони проходили. Це був поганий знак.

Джек знов повернув голову до Стівена та м’яко пояснив:

— Ні, шлях правильний. Це не кінець тунелю, це другий вибух. Звідси до головної галереї ярдів зо двадцять.

Стівен застогнав та заплющив очі. Ось тут смерть його точно візьме, подумав він. Тепер він погодиться піти з нею.

Вони сиділи там ще з годину — не було сил рухатися. Був один-єдиний шлях, і той завалений. Джек скоро помре від своїх поранень, Стівен — від спраги та голоду.

Біля нього лежав його револьвер. Коли надія остаточно його покине — він застрелиться. Застрелиться прямо у піднебіння, у цю суміш свідомості та спогадів. У голові з’явилася якась збочена думка: він збирається сам докінчити те, що не вдалося ворогові.

Коли вони звикли до свого відчаю, знову можна було говорити. Стівен запитав Джека, чи пошлють солдатів з його роти рятувати їх.

— Не думаю, — відповів Джек. — Та навіть якби і послали, їм було б дуже складно прокопатися через такий завал. Їм би довелося підривати землю вибухівкою, а це може тільки погіршити ситуацію. Крім того, звідси дуже близько до наших окопів. За нас помоляться у неділю на службі та запишуть у зниклі без вісті.

— Не можна їх за це звинувачувати. Війна вже майже закінчилася.

— Ви боїтеся смерті? — запитав Джек.

— Мабуть, так, — Стівен і сам здивувався своїй відповіді. — Мені щастило — там, нагорі, мені було не страшно. Ну, крім моментів, коли вочевидь має бути страшно. А тепер... тепер я відчуваю себе покинутим.

— Але вас не покинуто. Я тут, з вами. Я ж теж людина, — він змінив позу, спираючись за грудки землі. — Як вас звати?

— Стівен.

— Можна я буду називати вас на ім’я?

— Якщо хочеш.

Запала тиша.

А потім Джек продовжив:

— Дивно, чи не так? Що я помру саме поруч з тобою. З усіх людей, яких я знаю, мені судилося померти саме з тобою.

— А якби ти міг обирати, з ким би хотів бути? — Стівенові стало цікаво, попри те що його гнітила думка про власну смерть. — З усіх людей, яких знав за своє життя, кого б ти хотів бачити біля себе? Хто би мав тримати твою руку, бути поруч з тобою на початку вічності?

— Щоби поруч зі мною вічно? Ти це маєш на увазі?

— Так. Був твоєю другою половиною.