Себастьян Фолкс - Пташиний спів

другий вибух. Він відчував, що смерть, якої він так прагнув колись, підкрадається до нього усе ближче. Та він не міг її прийняти тепер.

Нарешті вага, котра тиснула на ноги Джека, зменшилась настільки, що Стівен зміг його звільнити. Він вискочив зі своєї камери у завалі, наче корок із пляшки, супроводжуючи це болючим криком, коли понівечені ноги вдарилися об засипану уламками підлогу. Він лежав на підлозі і тремтів, а Стівен намагався його втішити. Якби випити хоч трохи води... Коли вони виходили, він подумав узяти із собою пляшку, але потім вирішив, що немає потреби, адже він пробуде тут лише годину.

— Наскільки все погано? — запитав Стівен, коли вирішив, що Джек в змозі відповісти.

— Думаю, обидві зламані. І ребра теж — страшенно болять, — він торкнувся грудей.

— На голові велика рана. Не болить?

— Та не дуже. Але слабкість, а ще у голові паморочиться — наче мене вдарили.

— Доведеться тебе нести, — сказав Стівен.

— Прямо як тоді, коли я ніс вас, — відповів Джек.

— Я зроблю усе, що зможу. Обіцяю. Як думаєш, ми виберемося?

— Залежить від того, де завалило.

— Ще треба пошукати інших, хто міг вижити.

— Це буде непросто. Тут нікого більше не буде. Можемо пошукати, якщо ви так хочете, але я бачив, як буває тут, під землею. Те, що ми двоє вціліли, вже диво.

Стівен натягнув сорочку та куртку, а потім прилаштував Джека собі на плечі. Він був не дуже великим чоловіком, але його ваги вистачало, щоби Стівен зупинявся через кожні кілька ярдів. Джек кусав тканину куртки Стівена, щоб не кричати.

Вони дісталися перехрестя з другою боковою штольнею і сіли біля стіни. Джек тремтів усім тілом, почалася гарячка. Нестерпно хотілося спати.

Стівен важко дихав, у грудях було гаряче, повітря майже не було. Він спробував зручно сісти і розслабити спину.

Трохи оговтавшись, запитав:

— Звідки ми прийшли? Я загубився.

— Все просто. Я розкажу дорогу на випадок, якщо... якщо ви мене загубите. Уявіть собі виделку з трьома зубцями, — Джек пояснював настільки зрозуміло, наскільки міг. — Середній зубець веде до камери прослуховування. Ми були у середині цього зубця, коли зірвався камуфлет. Два інші зубці — це бойові тунелі. Основа виделки — боковий тунель — поєднує усі три зубці. Ми зараз у ній. Тут Лорімер відправив нас у різні боки.

Стівен оглянув безликий тунель, у якому вони перебували: земля та дошки.

— Щоби вийти, — продовжував Джек, — треба йти прямо вперед, шийкою виделки. На півдорозі ми вперше зупинялися, щоб послухати. Там дуже вузько, пам’ятаєте? Коли шийка виделки закінчиться, почнеться ручка виделки — головна бокова штольня. А там вже недалеко вихід у шахту нагору.

Він сперся назад на стіну, втомившись від пояснень.

— Добре, я зрозумів, — сказав Стівен. — Я зараз залишу тебе тут і пошукаю, чи є хто живий у бойових тунелях.

— У тому можна не шукати, — Джек сказав на лівий тунель, — усі пішли туди, у правий.

— Ти впевнений? Я думав, треба у тому подивитися.

Джек важко вдихнув крізь зуби.

— Зрозумійте, у мене гарячка. Якщо ви надовго підете, я помру.

Стівен глянув у обличчя Джека, яке перекривила мука — не фізична: він ставив своє життя проти можливості врятувати когось зі своїх друзів.

— Я не хочу залишатися тут сам надовго, — додав він.

Стівен ковтнув. Інстинкт підказував йому якомога швидке добратися до початку шахти, але він добре уявляв собі, про що думають залишені в тунелі, — якщо вони живі. Вони хочуть, аби він повернувся. Нечесно позбавити їх шансу. Синє обличчя Джека не вселяло надії. Він узяв його руку:

— Я швидко роздивлюся у цьому тунелі, у порожньому. А потім повернуся до тебе. Після цього перевірю другий тунель. Обіцяю не затримуватися в жодному більше ніж на десять хвилин, — він помацав свої кишені, щоби дати Джекові щось заспокійливе. У кишенях знайшлися цигарки та шматочок шоколаду.

Джек всміхнувся.

— Палити тут не можна — виходи газу. Дякую, що запропонували.

Стівен залишив його та з ліхтарем пішов у лівий з двох бойових тунелів. Тут стелю не настільки добре укріпили, як у головному. Було добре видно сліди кирок, якими рубали землю. Цей тунель більше скидався на прохід, наприкінці якого на тебе чекають світло та розуміння.

Він швидко пішов, зігнувшись та волочачи ноги, як це робили тунельники. У його кінці він побачив слід вибуху. Руйнування тут були не такі значні, як у головному, але все одно багато землі обвалилося. Складно було оцінити, скільки цього тунелю залишилося за завалом.

На мить він завмер. Небезпеки не було, тиша. Він зітхнув та пробіг рукою по волоссі. Необхідність терміново діяти трохи вщухла, і він усвідомив становище, в якому опинився. Повертатися не можна, поки він не впевниться, що, крім них з Джеком, більше ніхто не вижив. Навіть якщо, шукаючи інших, він тільки наблизить свою смерть. Була якась велична краса у смерті глибоко під землею країни, яку вони так довго захищали.