Себастьян Фолкс - Пташиний спів

лежав у своїй земляній в’язниці, відчуваючи, як життя іде та повертається, — повітря у порожнечі над головою ставало все менше. На ноги навалилася величезна вага, і біль хвилями прокочувався спиною, то скидаючи його у непритомність, то витягуючи звідти. Він намагався рухати ногами, сподіваючись, що біль не дасть йому померти. Якщо болить — значить, він не знепритомніє, а значить, він живий.

У такому стані він почув та пізнав голос — голос чоловіка, котрий колись голий впав йому на руки з сухими прокльонами на вустах, на межі смерті. Він відчув, як слабка рука штурхає землю, що давить на нього. Це, мабуть, правильно, що його рятує саме той, кого врятував він. Джек був певен, що Стівен його витягне.

Джек боровся сам із собою. Усі свої сили він спрямував на те, щоби опиратися м’яким хвилям сну, якими його тіло природно відповідало на біль у ногах. Він хоч міг рухати головою, смикаючи нею у різні боки, щоб відігнати затьмарення. Джек почув голос Стівена — той ухопив його десь трохи нижче пахви та спробував потягнути.

— Не вийде, — сказав Джек. — Ноги придавило.

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Хто ти?

— Джек Фаєрбрейс. Той, що мав супроводити вас нагору, — Джек і сам здивувався тому, що може так добре говорити. Контакт з іншою людиною надав йому сил.

— Що сталося? — запитав Стівен.

Джек забурмотів:

— Мабуть, камуфлет. Вони були просто над нами. Вони добре вирахували наш тунель. Напевно, не один тиждень нас тут чекали.

— Ще будуть вибухи?

— Хтозна.

— Наскільки сильно тебе придавило?

— Ногам кінець. Не можу ними поворушити. Руки цілі. Я можу допомогти вам тут розчистити. Я...

— Що? Що таке? Ти в порядку?

Джек на мить знепритомнів від напруження, якого потребувала розмова.

— Не говоріть, копайте.

— А якщо буде падати далі?

— Ризикніть, — видихнув Джек.

Стівен стягнув сорочку та знову почав копати. Джек відчув, як той протиснувся у розчищений простір збоку. Він порадив Стівенові зробити підпорки для землі над ними з уламків дощок, які валялися навколо. Кілька годин Стівен однією рукою виконував інструкції Джека: утворилася своєрідна крихітна кімнатка усередині завалу. Джек допомагав йому штовхати дошки вгору та руками зіштовхував землю зі свого тіла. Врешті-решт він звільнився вище талії.

— Треба відпочити. — сказав Стівен. — Хоча би пару хвилин.

Він ліг поруч у крихітному просторі, який розчистив, спираючись головою на груди Джека, й одразу заснув. Той відчував, як здіймається тіло Стівена від дихання, та заздрив його сну. Сам він боявся заснути, бо міг більше не прокинутися.

Джек не став нічого говорити Стівенові, щоби той даремно не сподівався, але сам був певен, що згори до них надіслали рятівну групу. Навіть якщо вони чекали, щоби переконатися, що подальших вибухів не буде, вони все одно скоро будуть тут.

У темряві плин часу не відчувається, але Джек вважав, що вони під землею близько шести годин, п’ять з яких він у завалі, а Стівен його відкопує.

Він уявив, як Картрайт збирає рятувальну групу нагорі, під яскравим літнім сонцем. Джек присягнув собі, що коли йому вдасться знову дістатися поверхні, він більше ніколи не спуститься під землю, що він усе життя проведе там, на повітрі, під сонячними променями. Свідомість знову почала тікати: думки повільно верталися колами. Час будити Стівена — інакше він помре. Він узяв його за плечі та потрусив, але Стівен і далі впав йому на груди. Він ляснув його по обличчі, той застогнав, але не прокинувся. Здавалося, що на нього навалилася втома за усі чотири роки водночас.

Джек почав лаятися, кричати Стівенові найгірші слова, які тільки знав, потім знов його вдарив. Ніщо не пробивалося крізь його втому.

Ззаду, зі сторони своїх окопів, долинув гуркіт ще одного вибуху. Джек заплющив очі та скрутився як міг, очікуючи шмат землі та вогню, котрого мав тунелем проштовхнути вибух.

Стівен прокинувся.

— Господи, що це було?

У світлі ліхтаря Джек розгледів тривогу на обличчі Стівена.

— Ще один вибух. З боку наших окопів. Добре ж вони нас вирахували.

— І що це означає?

— Та нічого не означає. Треба спробувати забратися звідси.

Насправді ж це могло означати, що порятунок тепер до них не дістанеться — дивлячись, де саме вибухнуло. А ще це означало, що якби Стівен кинув його тут від самого початку, то вже кілька годин був би на поверхні у безпеці.

Він м’яко додав:

— Спробуйте мене звільнити. Тоді від мене буде більше користі, ніж тут під завалом.

Стівен повернувся до своєї роботи, чітко виконуючи вказівки Джека щодо того, як підпирати землю над його ногами. Йому нагадався дерев’яний намет, який встановлювали у шпиталі над хлопцем, постраждалим від газу. Доводилося одночасно викопувати землю та ставити підпорки. Джек допомагав укріплювати землю за ними.

Працюючи, Стівен роздумував над тим, які руйнування міг спричинити