Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

почути… дякую… ти дуже втішив мене.

Не мовлячи жодного слова, він зачинив за собою хвіртку і легкою ходою попрямував до хати.

І ось тепер щоразу, дійшовши води у черговому колодязі, Владьо одразу припиняв роботу… Повільно-повільно піднімав очі уверх, і незмигно дивлячись із холодних земних глибин на острівок живого неба, твердо і впевнено, наче клятву, повторював:

— Ми ще там будемо! — і міцно стискав піднятого догори п’ястука.

Згодом це стало для нього ніби священним ритуалом. При цьому Владьо завжди дивився уверх широко відкритими очима, повними якоїсь божевільної радості і блаженства. Із такою вірою в очах безнадійно хворі завжди чекають чудодійного зцілення, засуджені до смерті — дивовижного помилування, приречені на довічну сліпоту — раптового прозріння, назавжди розлучені — на щасливу й несподівану зустріч.

У мене завжди складалося враження, що той окраєць неба над кожним колодязем став для Владя Господніми Воротами у його дивовижний світ минулого. Бачилося, варто йому тільки вибратися із дна колодязної глибини, розчинити те маленьке небесне віконечко, пройти через нього і ти знову опинишся у іншому житті… Там, де він на осяяній кришталевими люстрами сцені! А перед ним — безмежна зала, заповнена королями, принцами, графами, баронами, генералами… І всі вони, світова знать голубої крові, аплодують і шаліють у захваті від його співу. І будь-який вельможа чи нащадок великих європейських правителів готовий упасти на коліна перед Владьовим талантом і цілувати йому руки. А в партері, причаївшись у напівтемному куточку, захоплено, очима, повними кохання, дивиться на нього чарівна жінка… жінка, схожа на білу троянду… жінка, любов до якої сильніша за смерть…

Так, саме так було у тому світі, який для Владя тепер уже залишився за далекими небесами. І він, мабуть, все ще не усвідомлював, що раз вигнані із раю, у нього більше не повертаються. Тому із фанатичною вірою із дна глибоких колодязів твердо, як клятву, день у день продовжував повторювати:

Ми ще там будемо!!! Ми ще там будемо!!. Ми ще там будемо!.. Ми ще там будемо… Ми ще там… * * *

Через рік ми розпрощалися. А першопричиною став Владьо.

Відколи почали копати колодязі, він не відставав від мене — тобі треба йти вчитися!

— Куди мені із решітчатою головою? — відмахувався я, сприйнявши його пропозиції спершу за фіґлі.

— Я давно за тобою придивляюся: ти тямущий хлопець, — переконував Владьо.

— Ви запитайте у свого нянька — пана Фийси, він вам одразу намалює хвостом мого портрета, — сміявся я.

— Не згоден: ти просто не вписуєшся у рамки цього життя — як і кожна неординарна особистість. Ти — бунтар, а таких завжди не терплять, постійно намагаються накинути вуздечку й усмирити… Скажи, ти на якій парті сидів?

— Із самого першого класу — на останній, — мовив не без погорди.

— Бачиш, тобі із першого класу намагалися показати твоє місце… прирікали на меншовартість, а ти, милий простачок, сприймав це як свободу.

— А чого зі мною панькатися: у мене няньо — не партєйний секретар, баба — не голова колгозу, а дідо — не начальник торгівлі, — хмикнув я.

— Маєш правду… У вас як: пана з тебе не буде, дяка теж, а в колгоз працювати з мотикою згодиться!

— А хіба не так у наших сім’ях втовкмачують дітям змалку?

— Розумієш, хлопче, кожна людина — за своєю природою єдина у Господа. Двох однакових людей, як і двох травинок на землі, двох волосинок на людській голові, немає. І Бог всім дає рівні можливості у житті. Це просто треба знати і повірити у свою Долю.

— Але як?

— Наскільки неймовірно важко, настільки ж і просто!.. Ти маєш, найперше, дуже повірити у себе. І кожного дня, як молитву, твердити і собі, і небесам: «Я у Бога — єдиний! Я у Бога — найкрасивіший, найрозумніший! Я у Бога — наймужніший!» Із цією Вірою і йди по життю до великої мети. І пам’ятай, як би тебе не спокушали, не провокували, ніколи не витрачай дані тобі Богом таланти і сили на марноти і дрібниці. Бо сказано: «Якщо по дорозі до мети ти кидатимеш каменем у кожного пса, який на тебе гавкає, — ніколи до мети не дійдеш!..»

Щось обірвалось, перевернулось у мені після цієї розмови. Світ наче роздвоївся, мене почали доймати постійні сумніви — чи таке вже просте, безтурботне і однозначне життя? І взагалі: яка місія кожної людини у цьому світі?

Одного дня, під час вранішньої молитви, дивлячись крізь вікно на величний схід сонця, я несамохіть промовив… Вірніше, у моїй голові само пролунало… пролунало тихо, але дуже виразно і чітко: «Господи, знаю, я у тебе не один! Але саме такий, як я — тільки єдиний!»