Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

із єдиною потертою посвідкою про звільнення із в’язниці Владьо опинився між небом і землею. Повернутися додому в Італію він, безперечно, уже не міг, але і влаштувати життя тут теж не виходило. Цілими днями оббивав пороги мукачівських установ, однак перед учорашнім політичним в’язнем, та ще й без документів, безпомічно розводили руками. Тодішній світ був значно ближчим, родиннішим, аніж тепер. В Мукачеві і на його околицях люди добре зналися поміж собою. І кожен, до кого звертався Владьо, достеменно відав: перед ним нащадок могутнього графського роду, всесвітньовідомий співак, але допомогти ніхто не міг. Адже з усіх-бо щілин стежило недремне око радянської безпеки. І будь-який добродій міг й сам опинитися там, звідки щойно повернувся Владьо.

І знову не можу не вклонитися доземно великому милосердю наших людей. Майже всюди, куди звертався у пошуках роботи Владьо, йому намагалися допомогти потайки: пропонували гроші, одежу, продукти… Проте гідність не дозволяла великому співакові простягнути руку за милостинею. І ось один із великих мукачівських партійних начальників — видно, людина високої інтелігентності і не пустомельного патріотизму — умудрився допомогти по-іншому. Майже кожного тижня через свого шофера присилав до нас, на Небесі, ящик продуктів. Передавав бабі Фіскарошці, а та вже знаходила спосіб, як подати на стіл нашим сусідам і вберегти їх від голоду.

Утративши надію знайти роботу, страждаючи від розлуки із сім’єю і від усвідомлення, що ніколи в цьому житті уже не зустрінеться із родиною, Владьо почав потиху тягнутися до чарки. Чого-чого, а цього «добра» у нас завжди в достатку і наш жалісливий народ із великою щедрістю готовий ним ділитися — особливо із страждущими. Але сталося диво! У Владьові несподівано одкрився рідкісний талант: він безпомилково визначав, у яких місцях найсмачніші і найближчі до поверхні підземні джерела. І почав всесвітньовідомий співак копати у людей колодязі. У ті часи ця професія була рідкісною, а отже, і дорого оплачувалася. Вістка про дивовижного колодязяря-співака швидко рознеслася по околицях. Владя почали розривати замовленнями… Він уже не справлявся із роботою і одного дня запропонував мені стати його напарником. В той час я перевалив уже за п’ятнадцятий. І хоч, як казала баба, на голову був легким, проте сили Богонько не пошкодував: міг залюбки понести на плечах теля і без зайвих зусиль покласти на лопатки удвічі старшого за себе. Як-не-як, непримирима боротьба із вчителями, наукою і колгозними панами загартувала мене не тільки духовно, але й додала фізичної виправки і богатирської моці. Отож на пропозицію я відгукнувся із великою радістю і вдячністю…

Упродовж літа, копаючи із Владьом колодязі, мені нестерпно кортіло дізнатися бодай трішки про його минуле і усіляко понукував його до одкровення. Проте після кожного із моїх настирливих домагань, Владьо одразу згасав, нидів і якось пригнічено-загадково мовив:

— Ми ще не дійшли до того колодязя…

Але це врешті-решт таки сталося. Того осіннього дня ми копали студню в заміському маєтку одного із мукачівських начальників на Червоній горі. Десь на десятому метрі засльозила вода… Владьо трохи зачекав, зачерпнув пригоршню і спробував на смак.

— От ми і найшли новий скарб… Смачна, жодні багатства світу не гідні цієї божої благодати, найдорожчі парфуми не зрівняються із ароматом новонародженої водички… — мовив із небаченим досі піднесенням Владьо. — Ось тепер можна трохи і перепочити…

Зіпершись на лопату, глянув угору. Високо над нами, наче акуратно вирізаний із голубого-преголубого паперу, пульсував кружечок неба. Тут, внизу, холодно, волого, але живий шматочок неба вгорі дихав такою неймовірною теплотою, блаженством і спокоєм, що, здавалося, — перед нами одкрилося віконце до раю… Владьо, зачаївши подих, заворожено дивився на сяючий блакиттю кружалець. Потім глибоко зітхнув, і адамове яблуко на його шиї почало швидко рухатись уверх-вниз. Видно, щось хотів сказати, але дивний клубень перепинив мову і Владьо тільки беззвучно ворушив губами. Але раптом біль прорвався:

— Ми ще там будемо! Увидите, ми ще там будемо! — гамуючи сльози, закричав Владьо, показуючи піднятим кулаком в голубе небесне віконце.

Крик потужним ключем вирвався із земних глибин, розхлюпнувся над поверхнею і грудки червоної криці посипались на голови. Владьо вмить притих, присів навпочіпки і обхопив голову руками:

— Господи великий, пресвята Діво Маріє, як я її люблю, — простогнав із відчаєм. — Я так люблю ту жінку… Тільки смерть… тільки смерть сильніша за мою любов… І життя, і всі багатства світу я віддав би, Господи, щоби ще хоч раз глянути на ту жінку… тільки раз до неї доторкнутись!

Потім умовк, поволі піднявся і, знову викинувши кулак догори, голосно пообіцяв у небесне вікно:

— Ми ще там будемо! Я вірю, що ти чуєш мене, Господи, і зволиш — ми ще там будемо!

Потім умовк і до самого вечора не зронив жодного слова. А коли розходились по домівках, поклав мені руку на плече і, ніби вибачаючись, винувато сказав:

— Ти прости… не дивуйся із мене… Я вже ні за чим не жалію. Мене постійно тривожить лише одна думка: коли я збирався воювати у Мадярщину, зайшов у квітковий магазин і заплатив великі гроші його ґаздові… Це був аванс: якщо я не повернуся, щоб він кожного ранку приносив моїй любимій жінці букет білих троянд. Моя любима жінка схожа на білу троянду — така ж красива і божественна! Тепер я ночами не сплю… Мучать думки: чи порядний той хазяїн квіткового магазину? Адже я переконаний: якщо він чесний чоловік і щодня приносить букет, моя любима впевнена: я живий, і твердо знає — ми обов’язково зустрінемось… Як ти думаєш… той квітникар?

— Вам цього і в голову не треба брати, — сказав я. — На всі сто упевнений: той чоловік — порядна людина.

— Дякую, — полегшено зітхнув Владьо. — Я саме цього хотів