Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

конче забере гусарського полковника знову до себе у почесну варту. Хай тільки ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові побратими… Тільки хай ще раз збереться із духом, аби виграти свій останній бій на цій грішній землі. Однак як не кричав, як не благав, побитий горем імператор, його слова падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі, як і завжди, із небес ніхто нічогісінько не чув! І від повного безсилля, відчаю і безпомічності великий імператор Ференц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно заплакав.

А невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали у кузов «студебекера». І я, дивлячись потайки із горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах — ніхто інший, як син пана Фийси Владьо. Ось він із зв’язаними руками на мить піднявся у кузові на повен ріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько… Із непокритою головою, безпорадний — він прощально простягав за сином руки… А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав!.. Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація…

І неймовірним сумом і болем у мені залунало на мові незнайомій такі знайомі слова: «…І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації — із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до крові — найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…»

* * *

Забігаючи на багато десятиліть наперед, скажу: з’ява і арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла Скала Владя мала неймовірну й водночас трагічну історію.

Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них — і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум’ям Угорщину і з групою підривників майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі добровольців з інших країн опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода, по якому постійно поповнювались живі сили і техніка, а також виводились частини, знеможені боями. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до останнього родинного притулку. Яким чином йому це вдалося — навіки залишиться таємницею, так само як і те, хто вислідкував і продав Владя сов’єтській безпеці.

…Він повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках лідера СРСР Микити Хрущова…

Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік — у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під нулівку.

— Слава Йсусу Христу! — привітався гість, сором’язливо мнучи у руках шапку-вуханку.

Всі отетеріли, — перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, у якій, зазвичай, випускали на волю в’язнів із радянських концтаборів, й тепер не могла приховати його вроди і аристократичної вишуканості: витончених рис обличчя, гострого підборіддя, різко окресленого гордого профілю.

— Дай і вам, Божіньку, доброго здоров’я, — сплеснула баба Фіскарошка.

— Ви, Марько, не бійтеся… не тривожіться, — вибіг посеред кімнати пан Фийса. — Це все законно — мого Володьку випустили із тюрми, він тепер житиме із моєю старістю…

Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.

— Ой, підходьте, гостиньки дорогі… — заметушилася баба, садовлячи батька і сина. — Вечеря у нас небагата, але щедра, бо од серця і душі.

Упродовж вечора, традиційно дотримуючись селянської етики, ніхто й словом не обмовився про те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому сподіватися. Говорилося про всяке — щиро, невимушено. Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусідству од свого народження і на хвилю не покидав батьківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності, на перший погляд, безтурботності чаїлось щось безмежно трагічне… Десь посеред бесіди Владьо несподівано замовкав… невидющим зором дивився у вікно… Він був схожий на перший осінній дощ: тихий, ще теплий, чистий, проте у глибині своїй — сумний, болючий і безнадійний…

Коли трохи випили, осміліли, баба почала розповідати, із яким щастям і трепетом ми слухали колись пісні Владя по радіо, а потім несподівано попросила:

— А не могли би ви нам щось заспівати?

Він, бачилося, із нетерпінням тільки й чекав цієї миті. Одразу схопився із-за столу, став посеред хати, прокашлявся і заспівав нашу стародавню «Цвіте терен…».

Усі ці роки голос у його грудях, видно, мучився і страждав, наче птах у клітці. А тепер, випущений на волю, стрімко вирвався, могутньою хвилею вдарив під стелю і неймовірно лунко розплеснувся по хаті. Від співу ледь чутно затремтіли стіни, а електролампочка і масивна кришталева чаша на старовинній шафі водночас тріснули і розбризнулися друзками навсібіч. Ми й самі оскляніли… навіть не поворухнулись… А Владьо співав у темряві. Але це була світла співоча темрява. І ми у ній бачили навіть найдрібніше макове зернятко у найвіддаленішому куточку землі Господньої.

…Без паспорта, без громадянства,