Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

мекали. Нарешті комусь вскочило у голову відчинити вікно! І вже за секунду, через вікна, перелякані, наче горобці із шпаківні, один за одним випорхували мої кривдники і, схопившись за голови, тікали куди очі вели.

Я ж тим часом із дорогоцінною скринею за спиною чимчикував додому. Хоч я і щедро відплатив опонентам за свою поразку, душа була все ж ображена. Навіть те малюсіньке голубооке звірятко, що всі дні пухнасто гріло моє серце при згадках про Маню, тепер якось присоромлено притихло, заплющило сяючі оченята і не подавало жодних ознак життя.

* * *

В міру того, як конала мадярська революція, з кожним днем згасав і пан Фийса. Від бравого цісарського гусарського полковника, якого ми зовсім недавно бачили у його обійсті, залишилась жалюгідна подоба. Він схуд, давно не голився, очі потьмяніли, а останні дні зовсім не покидав двору. По кілька разів виходив із хати, крадькома озирався, а потім лускав дверима і знову закривався на ключ. Час од часу його перелякане обличчя на мить спливало то в одному, то іншому вікні, і притьмом зникало. Така незрозуміла поведінка сусіда вельми збентежила бабу Фіскарошку. Вона все чекала, що пан Фийса врешті-решт зайде до нас і повідає, що сталося. Але сусід мовчав. І коли Фіскарошка вже зібралася до нього, пан Фийса раптом заявився сам. Тихо увійшов у хату, зняв шапку і, припершись до одвірка, приречено мовив:

— Маю, дорога Марько, із вами бесіду.

І тут же питально глянув на мене.

— Іди лем, хлопе, у хлів і вичисти гній з-під свиней, — наказала діловито баба.

Я неохоче одягнувся, вийшов із хати, проте цікавість аж розпирала. Тихенько пригнувся під вікном і застиг. Проте так і не міг розібрати, про що мова. Пан Фийса швидко і розпачливо пояснював бабі, а та лишень йойкала і причитала. Невдовзі сусід вийшов із хати, тиснучи до грудей клунок, а за ним, безнадійно похитуючи головою, Фіскарошка. Я миттю чкурнув у хлів і звідти спостеріг, як баба вийшла на місток, сторожко роздивилася навкруги, а потім подала знак. Пан Фийса, прикриваючи піджаком клунок, притьмом перебіг вулицю і зник у своєму обійсті.

Розпалений цікавістю, я кілька разів пробував обережно розпитати бабу, яка нагальність пригнала пана вчителя до нас, але та лише відмахнулася:

— Будеш багато знати, цигани тя вкрадуть!..

А через декілька днів, на світанку, під нашими Небесі загурчали машини. Ми всі схопилися і прилипли до вікна. В Долині Святого Івана зупинилися два військові «студебекери»: через борти посипались солдати із собаками й почали шикуватись у шеренгу. Із кабін вийшли офіцери, дали команду, і військові, розсипавшись ланцюгом, рушили у бік Небесі, обхоплюючи їх кільцем. Невдовзі гавкіт собак і масні матюки залунали біля нашого обійстя.

— Господи, што твориться?! — запанікувала Фіскарошка.

— А штоби не творилося, не висувай голову із хижі, — як завжди мудро порадив Соломон. — На все воля Божа…

Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав. Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки, вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище і обережно витяг одну черепицю. Побачена картина одразу згамувала гарячу кров. Солдати, залігши із автоматами, щільним кільцем оточили будинок пана Фийси, тримаючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаженілих собак, за деревами стояли офіцери. Вони про щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномовець і крикнув:

— Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе разнесьом дом у пух і прах!

Одразу все стихло, навіть пси оніміли… І тут на хаті пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг, із злегка піднятими руками, вийшов молодий, міцної статури чоловік. І хоч був давно небритий, із розкуйовдженим волоссям, у брудній, порваній одежі — ніщо не могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я, хлопчак, в екстремальній ситуації не міг не помітити аристократичної витонченості обличчя і не захопитися атлетичною поставою.

Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено, наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили із-за рогу, збили чоловіка із ніг і закрутили руки.

В ту ж мить група солдатів кинулась із засідки до хати, вони заблокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно підніматися східцями… І тут на порозі постав старий учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений, пан Фийса із відкритим ротом ошелешено роздивлявся навкруги. Побачивши перед собою перекошене від злості обличчя юного солдата, вчитель тихо попросив:

— Сину мій, не роби зла…

Проте замість відповіді військовий спритно підскочив до старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель якось по-пташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до серед двору, розпростершись долілиць на траві. На якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і, стоячи на колінах, знову тихо почав благати:

— Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі!.. нікого не вбив!.. не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на своїй землі?!

Проте на старого вчителя ніхто не звертав уваги! Хоча ні! У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор Ференц Йовшка. У великій печалі, із великим болем спостерігав великий полководець, як пігмеї збиткуються над одним із останніх його вірних воїнів. Проте допомогти нічим не міг. Імператор поривався утішити свого великого солдата твердою обіцянкою: ось-ось мине зовсім небагато часу, і володар