Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Діти мої солодкі! Доки ми цього антихриста будемо терпіти? — показав караючою десницею на мене. — Доки він буде нашу крівцю пити?! Геть супостата!

— Геть! Долів із ним! — заревів клас.

Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене з-під пічки і в’єдно із ящиком, революційно завиваючи, винесли із класу. А далі, скандуючи переможні гасла визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з тим же ящиком викинули мене на двір. І так само дружно революційні маси повернулись і зайшли до класу.

Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я, немов викинутий на безлюдний острів командою піратський капітан, і невидющими очима дивився у іронічно-глумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в ту мить у моїй душі. Сказати: я був шокований, ошелешений — трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений, до останку знищений, до краплини розтрощений і на сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофічним станом, який охопив мене. Так, достоту, почувається тільки геніальний полководець, який за півкроку до тріумфальної перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше — король, який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону скинули придворні блазні. І від цього сам не відав: плакати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда Соломона чи хутко придумати страшну помсту. Проте, не дивлячись на мій трішечки шалений характер і не завжди богоугодні діяння — доля мене таки по-материнськи любила, жаліла і хутко сама привела помсту.

— Митре, що мені робити? — раптом почувся позаду плаксивий голос.

Від шкільного туалету прямував мій однокласник Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно просипав і, як правило, являвся у школу на третій урок. Але перед тим — це вже увійшло у ритуал — заходив у шкільний туалет покурити. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю відповідав своєму прізвиську. А туалет благенький, хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці Австро-Угорщини.

І коли сьогодні Бегемот зайшов туди традиційно покурити і справити нужду, добряче підгнилі дошки не витримали, і мій цімбора по груди провалився у лайно… чи культурніше б мовити — «загальношкільне добро».

Ледь не захлинувшись у «рідкому золоті», гембатий бумбак сяк-так вигрібся із ями і не придумав ліпшого, як попрямувати до школи.

— Митре, та што тепер мені чинити? — скиглив, стікаючи «шоколадними» патьоками Бегемот.

І навкруги почав поширюватись такий страшний сморід, наче над школою пройшлася злива тухлих яєць. Навіть горобці, миттєво знялися зі стріхи і стали шалено розлітатись.

— Но та скажи, што робити? — благав Бегемот.

І тут мене осінило. Затуляючи носа, я радісно порадив:

— Біжи одразу у клас! Пан Фийса поможе твоїй біді!

Тугодумий Бегемот ощасливлено кивнув головою, хутко зайшов до школи і дався до класу, тягнучи за собою коридором патьоки «загальношкільного добра». Я ж притьмом перев’язав мотузкою добряче потовчену скриню діда Соломона і дременув подалі від гріха.

Тим часом у класі події розгорталися за сценарієм сучасних мильних опер із домішками фільмів жахів. Скинувши із трону в моїй особі кровожерливого тирана, революційно налаштовані маси, гикаючи, улюлюкаючи, урочистим маршем зайшли у приміщення, порозсідалися за парти і десятками торжествуючих очей любовно вп’ялися у свого мужнього вождя пана Фийсу. А він, неборака, захмелілий од щастя перемоги, не знаходив собі місця. Увесь світився і у своїй правоті тепер був схожий на Мойсея, який після стількох років блукань пустелями нарешті привів своє плем’я до землі обітованої. Ходив поміж партами, кожного співплемінника ніжно гладив по голівці і, витираючи зволожені очі, так і мовив:

— Красно дякую вам, мої дорогі, що разом врятувалися од єгипетської прокази!

Босяки вдячно кивали і клялись дружньо покласти за пана Фийсу свої дорогоцінні голови. Єдина круглоока відмінниця Маня Крумплянка не вписалась у загально-переможне торжество: бо покусювала нігті і мовчки дивилась у вікно.

— А ви, Маріє Петрівно, хіба не раді? — запитав здивовано пан Фийса, знаючи із якою відразою партєйна дочка ставиться до мене. — Це ж щастя яке — одрубали голову дракона!

— Над цим ще треба подумати, — мовила загадково Маня, достоту знаючи: подібного я просто так не подарую.

І мала, золота моя Маня, велику правду. В цю ж мить — без стуку і привітання — розчахнулися класні двері і на порозі у всій красі і «невимовних пахощах» постав Бегемот.

— Пане учителю, я впав у будар! — ображено ляпнув Бегемот.

Все умить завмерло, заціпеніло! Навіть мухи принишкли, не без цікавості спостерігаючи зі стель, як на підлозі довкола Бегемота утворюється райське для всіх комах озерце.

— Пане учителю, та що тепер мені дома буде? — не дочекавшись відповіді на свою інформацію, запитав Бегемот.

— Та ти!.. — щось хотів рявкнути пан Фийса, але відкривши рота і вхопивши смертельну дозу нестерпного смороду, як ревкнув!

І той бідолашний сніданок, яким пан Фийса ледве не вдавилися через мої коментарі, вмить, наче вулканна лава, вернувся із горлянки на підлогу. І тут уже у класі зчинилось така веремія, наче школу обложили войовничі племена. Затуляючи долонями роти і носи, нещодавні безстрашні революціонери нажаханою отарою з’юрмились по кутках і лишень ревкали та