Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

І далі у такому ж тоні:

— А ти, недорікий Гітлєре, што постоянно шіпаєшся, якби короста тебе мучила!

— Анцьо, не списуй од Ферка: ти дурна, а він ще глупіший — лем більше ошибок наробиш.

— Слухай, Ільку, якшто ще раз стрілиш гумкою Полані у потилицю, так тебе лусну палицею по шиї, що сині мухи всю жизнь будуть у очах літати!

Одній Мані Крумплянці якось не міг робити зауваження. Із тої хвилини, як стало відомо, що моя «солодко губа» не викрила мене, як «женського вредителя», я одразу змінив своє ставлення до Мані. Тільки ось гляну на неї, і те пухнасте, тепленьке звірятко, що залізло мені в груди, вмить починає ворушитись. Бачиться, воно звело собі гніздечко десь під серцем і весь час гріє його якимось тривожно-хмільним теплом. І лише одкрию рота, аби Мані зробити серйозне попередження, як сяйвооке звірятко своєю пухнастою мордочкою торкається серця і воно на мить завмирає, а далі починає хмільно-тривожно колотитися. Ой, Маню, Маню!..

А взагалі, чимдалі — зі мною почали коїтися все більш дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було неодмінним атрибутом мого життя, — підніжки, несподівані щиглі однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стріляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання дівчат за косички і т. д. і т. п. — тепер здавалося неспасенним гріхом… Більше того, на мене впало якесь прозріння… Сидячи біля печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на величному королівському троні, з якого своїм пильним зором обіймаю увесь світ — від свого класу і аж до найглибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвилини, коли слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано нападали наукові осяяння. І я одразу встромляв свої «золоті» в бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки. Щодень я ріс в своїх очах, помислах і ділах… Я вже по-панібратськи підходив до директора, ручкався з ним і запитував:

— Як ся маєте, як ваші діла?

І тут же давав йому дружні поради щодо навчального процесу, виховання, господарських справ.

Втім, зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надприроднього не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він не тільки набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значимості. Наш владний челядник неспогадано стає скарбницею знань, які нагромаджує людство впродовж свого існування — від космічних зірок аж до жіночих д…, вибачаюсь — гінекології.

Керівне крісло для представника нашої ментальності – атомний заряд, що розбуджує у ньому всю генетичну пам’ять нації, її невикористані таланти, духовні резерви і потенційні можливості. Але варто з-під сідниці начальницьке крісло вибити, як червона пиха лускає, геніальні таланти блякнуть і вчорашній білогривий знову стає сіренькою мишкою…

Що ж стосується мене, тут доля вчинила деякі корективи. В міру того, як я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику і отримував насолоду від влади, з моїми ближніми почало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались від мене, немов від короставого. Пан Фийса, бачилося, мав за велике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому зауваження. Зустрічаючись зі мною в коридорі, одні вчителі намагались шмигонути у перший-ліпший клас, інші одразу умовкали і проходили повз мене так обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош ущипнула. Завбачивши мене десь на своїм путі, на нього нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи руками, кричав.

— Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слухати.

Ну що ж — зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до пори до часу…

…Живучи самотньо, пан Фийса вранці не встигав снідати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по «возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати із собою у школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдання, засував голову під стіл і крадькома наминав. До цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали на підживлення пана вчителя. Проте, коли я приступив до виконання своїх обов’язків, подібне не могло промайнути повз моє пильне око.

— Смачного вам, пане Фийсо, — побажав я увічливо із свого ящика.

Бідака Фийса із неспогаданки ледь не вдавився і зайшовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.

Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербродів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здався. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркуючи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний пес. Така поспішність з їжею призводила до того, що пан Фийса розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак прибирати. Врешті це мені набридло.

— Пане Фийсо, у вас што — цуравий рот? — запитав я. — Їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все на бідній голові!

Божіньку мій великий! Що тут вчинилося! Фийса підскочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встромили. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як закричав:

— О, силища небесні! За що ви мене так тяжко наказали?! Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо більше уже не можу!

І тут же, старорежимний огризок, вирячивши, як на страшному суді, очиська, обернувся до класу: