Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Можете, Марько, мені не дати похмелитися, най умру невинною смертю, айбо всьо ровно одкажуся прийняти вашого чібіса!

Наскільки не обожнювала моя дорога Фіскарошка пана Фийсу, але тут їй терпець увірвався.

— Пане Фийсо, што ви так перепудилися, ніби просимо вас козу Танкістку чардаш вчити танцювати? Дитина жажде знаній!

— Якшто ваш Митрик вернеться у клас — візьме ті знанія фрас!

— Ого, ви уже, пане Фийсо, як ваш любимчик Петефі — стихами заговорили, — в’їдливо вщипнула баба.

І тут же по-сусідськи нагадала панові чимало неприємних речей: особливо постійні позичання «шпірітусу» на «нігде вертання». Фийса довго-довго боровся, але під тягарем колишніх і майбутніх боргів він таки капітулював — візьме мене до класу, але тільки в ролі опудала, чи, вірніше, скелета, на якому демонструватиме учням анатомічну будову людини. Пристрасті завирували далі. Врешті-решт зійшлися на «ні вашим, ані нашим»: я повернуся до класу, проте тільки пічником. Хоч вже весна, але ночі холодні, тому зранку в класі треба ще підтоплювати. Ось я і заготовлятиму дрова і кожного ранку розводитиму вогонь, а далі тихо сидітиму біля пічки і слухатиму уроки. Однак втручатися в навчальний процес мені категорично заборонено!

Першою безвинною жертвою мого новопризначення став бідний Соломон. Я безцеремонно конфіскував розкішний дерев’яний ящик, на якому днював і ночував біля печі дід, завантажив його на візок і поволік до школи. Ящик затяг до приміщення і поставив біля печі: у Соломонову скриню складатиму дрова, а у вільний час на ній сидітиму і буду уважно слухати пана Фийсу. І тут одразу ж взявся до роботи! І коли до класу увійшов пан Фийса, од приємного здивування аж присвиснув — у приміщенні було тепло, чисто і затишно. Я ж собі поважно, немов на троні, сидів на соломонівському ящику з дровами і застиг у бентежному очікуванні.

— Хвалю, хвалю, — шанобливо поклонився пан Фийса до мене і, звернувшись до класу, поважно мовив. — Дорогі дітки, наш Митрик однині буде пічником, давати нам тепло, слідкувати за дисципліною… Коротше, довіряємо йому наше здоров’ячко і порядок. А ми, у свою чергу, віддячимо Митрику своїми прекрасними знаннями!

Минули десятки літ, але й досі не можу збагнути і забути, що коїлось у ту мить зі мною. Тільки-но пан Фийса поставив присутніх до відома, що він із громадою шкільних босяків довіряють мені власне здоров’я, порядок і безпеку, як розсунувся дах школи, далі розчинились небеса і в голову луснула блискавка. Все моє єство осяялось, далі спалахнуло і гарячий мороз скував тіло. Я занімів і тільки й слухав, як мільярди мурашок шалено бігають від голови до кінцівок пальців. Божінько великий! Мені довіряють, на мене покладають такі велетенсько-доленосні обов’язки — берегти людське здоров’я і навертати блудні душі до порядку! Од того потрясіння на мене напала страшна гикавка, яку ледве погамував наш Фийса, бризкаючи в обличчя і напуваючи холодною водою.

Надалі я сидів біля пічки на ящику, немов вилитий із воску, — непорушно, тихо, смиренно, не мигнувши оком. Хіба що кілька разів підвівся, аби пічку підкормити дровами. Вперше за декілька років клас не почув від мене жодного слова, вперше у житті я повертався додому, не зачепивши жодної собаки, кішки чи якоїсь іншої скотини. Моя поведінка, вірніше — душевний стан, настільки збентежили пана Фийсу, що учитель увечері навіть зайшов запитати, чи, бува, не напала на мене якась страшна болячка. Ні, боліти не боліло, проте від фатального повороту долі я всю ніч горів і таки мав високу температуру. Проте до ранку я був бадьорий, гострий, як молодий часник, і здоровий, як свіжий хрін!

Хутко затопивши піч, навів лад у приміщенні і уже пішов далі: став із різкою на порозі і почав пильнувати, аби у клас заходили тільки із чистими черевиками. Забрьоханих повертав назад, аби помилися у потоці. А коли хтось із однокласників дуже бунтував, діставав різкою по плечах. До приходу вчителя у класі панувала така тиша, що бідний Фийса, йдучи на урок, спершу навіть проминув наші двері.

— Найся не приказує, ачей якась мара сталася! — запитав спантеличено, зайшовши у клас.

— Біди ніякої! — одразу заспокоїв я. — Просто до нас однині прийшов порядок, — і подав Фийсові чистого стільця.

І тут же, глянувши на заляпані чоботи учителя, делікатно зауважив:

— На перший раз, пане Фийсо, вам прощаю… Але уже завтра, як зайти у клас, помийте і ви чоботи, за вами вшиткими не наприбираєшся.

Мої клаповухі односельці весь цей час сиділи за партами незрушно, немов їм сідниці пригвинтили до стільців, і тільки тріщили один на одного баньки.

Пан Фийса теж якось здерев’янів і мало не вдавився адамовим яблуком. Зміряв мене, — най йому Богонько простить, — дуже недобрим поглядом і, ніби ковтаючи непережовані шматки сухарів, надсилу мовив:

— Так… так… Митьку, порядок має бути… Аякже… аякже… я постоянно вас усіх закликаю до порядку… І чоботи обов’язково помию!

Я залишився задоволений відповіддю учителя і, сповнений почуття виконаного обов’язку, сів біля пічки на розкішний ящик діда Соломона. І, найголовніше, примостив біля себе на видному місці вицифровану палицю-різку.

Зізнатися чесно, не пригадаю, що то був за урок, а поготів бесіду пана Фийси. Мої очі, зіркіші за орлині, неприкаяно слідкували за дисципліною у класі. І тільки хтось ворухнувся, я одразу налітав:

— Гафіє, не колупайся у носі — там золота не знайдеш! — робив зауваження