Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

І справді: я оглянувся довкола — всі грядки уже парували свіжоскопаною землею. Яка молодець оця пані Розалія! Божа кульбабка, божа кульбабка, а в руках ще сили ого-го! Сама ж пані Розалія якось безпорадно оглядалася і, певне, теж дивувалась: як ото вона справилась із тяжкими трудами…

— І ви, тітко, хочете сказати, що він теж! — тикнув у мій бік пан директор і рішуче попрямував до мене.

Проте я вже не чекав. Миттю, наче мені на ногах виросли крила, підбіг до огорожі, перелетів через неї і помчав берегом Латориці до пішохідного моста. В той час він був ще дерев’яним, стареньким. Від постійної ходи по ньому сердешний міст скрипів кістками і скаржливо бурмотів. Але для мене цей старезний дерев’яний міст був дуже людяним і милим, як мій дідико Соломон. Я сів скраєчку на колоду і роззувся — гумові чоботи дуже парили, особливо після бігу.

Що казати?! Чесно? Якось мулько і мілко на душі. Можливо, я щось і не так зробив, але наміри, прагнення, душевні пориви у мене були щирими, од усього серця. Хотів же я тільки добре! І зробив би одразу… Але що я вдію, коли Богонько сотворив нас із двома однаковими плечима, зате на кожне посадив різні опозиційні сили… Хоча пан Фийса усіх гаряче запевняє, що у мене на обидвох плечах сидить по рогатому — і один зліший за іншого. Мій дорогий наставник неправий… Я ще раз повторюю — ангелик маленький, слабенький, а рогатий — щез би у провалля — злий і ядучий, як мадярський перець, і все штовхає мене на діла неправі… Звісно, я буду щиро молитись, аби мій ангелик окріп, став незламним борцем за справедливість і переміг рогатого спокусника, що заважає мені бути вселюблячим… Від цих думок полегшало, прояснилось і стало легко, наче крізь мене протекли латоричні води, і змили весь душевний намул.

У тому щасливому пориві я одразу згадав про Маню. І ту ж мить у грудях тепленько заворушилося голубе звірятко і своїми очима обдало все навкруги. Мені здалося, що і я теж почав дивитися сяйвоокими очима звірятка, бо навколишній світ почав довкола перетворюватися у казкове видіння.

Наша Ловачка, наче любляча мати над колискою первістка, ніжно схилилась над Мукачевом, і продовжувала пашіти, палахкотіти і пахтіти весняним квітом. Бачилось, сотні дерев, яким було тісно на горі, відірвались від гурту, розбіглися вулицями міста і біло-янгольською повінню затопили все Мукачево. Мені здавалось, що дерева не цвіли, а співали велетенським хором божественні гімни землі і небесам. Охоплені музикою квітучих дерев, попри мене йшли люди і всі вони здавались світлими, усміхненими, осяяними таїною вічної любові. Навіть старенькі паровози на станції і ті, бачилося, помолоділи. Скажімо, восени вони щодня плачуть так тужливо, наче зграї птахів, яких заманили у пастки, тримають у клітках і не дають змоги полетіти у рідні вирії. А тепер, захмелілі од весняного шаленства, паровози раз у раз скрикують гучно і дзвінко, наче весільні старости, що закликають гостей і перехожих за ситі святкові столи…

Ось із таким гарним настроєм повертався я додому. Йшов селом і від того прекрасного, що відчував у душі, розумів: Богонько почув мої прагнення, чисті помисли і помаленьку укріпляє мого ангелика — все буде добре! Коли раптом неподалік крамниці:

— Агов, леґіню, куди ходив?!

На воротах свого обійстя висіла моя біда — Маня Крумплянка. Навіть не висіла, а якось вмостилась в обіймах квітучого бузку. І так вона ото примостилась, що навіть не міг збагнути: чи то Маня цвіте у бузку, а чи то бузок цвіте у голубих очах Мані… І в ту же мить у мені знову прокинулось і ніжно заворушилось пухнасте звірятко… Полоскотало серце… і стало теж голубим-голубим, як кетяг бузку… І вреднюща Маня теж стала чомусь мені тепло-голуба, пахуча, як бузок, і навіть рідна!

— Так звідаю ще раз: куди ходив? — бузково запитала Маня, виводячи із якогось пахучо-дурманного, але ніжно-щемкого стану.

— По ділах був у Мукачеві, — відповів багатозначно.

— А худобу коли ще поженемо пасти разом? — бузково вицірила зуби Маня.

— Що? Що? — отетерів я. — Пасти худобу, щоби знову до гріха довести?!

— Якшто так, то можеш вже і безплатно мене поцюлювати… Я нікому і не скажу.

Від цих слів мене охопив жах і я рвонув із місця. Помчав, як шалений… Мною гнали страх і паніка… Я тікав!.. Довго тікав… і дарма!.. Бо ще не знав, яка жорстока доля уготована у земному житті кожному бідному мужчині — у цьому світі йому від жінки і смерті ніколи не втекти!

…Одержавши порівняно легко індульгенцію на помилування від директора, нам навіть вош не могла занести в голову, що справжній Карфаген постане в образі нашого дорогого сусіда, бабиного любимчика, учителя пана Фийси. Як добропорядна родина, ми запросили Фийсу на вечерю з нагоди повернення блудного сина до школи. Звісна річ, напарили, нашкварили, накрили повний стіл наїдками. Бідний Фийса так наминав, хай йому буде на здоров’я, що очі на ніс котилися, а вуха залазили за потилицю. А погарчики як майстерно перекидував до рота! Баба весь час слідкувала, аби лиш не проковтнув бідака склянку в’єдно із самогонкою. Проте коли Фіскарошка, ніби між іншим, проінформувала нашого вченого сусіда, що були у директора і той передав мене у розпорядження Фийси, цей недопалок Гортіївського режиму ледь не вдавився. Пан учитель спершу замекав, як коза Танкістка, а далі заверещав, якби йому через сідницю зуби витягували. Мовляв, ліпше йому до кінця днів найпекучіший мадярський перець їсти, як терпіти мене у