Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Ось із таким настроєм, із сяючим від радості ангеликом на плечі я підійшов до пані Розалії і дуже файно подякував. Окрім того, підмітив: моя благодійниця дуже вправно копає, або, як у нас казали, аршує грядки. І я, звісно за намовою ангелика, не втримався, аби її не похвалити.

— А, дитинко, я все життя цей городик перелопачую, — мовила, витираючи спітніле чоло, пані. — Тепер щось поясниця прихопила…

— Але по вас і не видно, — щиро заспокоїв я.

— Ти ситий, Митрику? — якось знітилась від моєї похвали пані.

— Як бубен! — поплескав задоволено по череву.

— Може ще хочеш чогось?

І тут сталося неймовірне: рогатий спокусник, що досі гойдався на верхівці яблуні — щез би під камінь — скочив на своє плече і щось шепнув мені на вухо.

— Не похибіло би ще мало пива, — навіть несподівано для себе випалив і одразу почув, як ангел на праведному плечі розпачливо заплакав.

— А не зарано тобі ще пиво?

— Та ви що, паніко: я вже давно і вино… і навіть паліньку поцицькую.

І так мені стало гидко, що, будь воля, сам собі зацідив би поза вуха. Але пані не забарилась і принесла з хати пляшечку «Жигулівського». Подала, здивовано дивлячись на мене, і мовчки пішла далі аршувати.

— Ви ще малінько покопліть, покопліть, а я дораз вас підміню! І все під айн момент перекоплю! — заспокоїв я благодійницю.

А сам із пляшкою пива поважно всівся у старовинне крісло і наче потонув у блаженстві. Ковтнув із пляшечки раз, другий…

Легенький хміль тихенько заповз у мене, мило прошелестів по тілу і усміхнувся у голову. І такий щасливий настрій явився, ніби мене щойно призначили директором шоколадної фабрики. Я ще додав собі із пляшки! І диво: старовинне крісло, у якому сидів, бентежно заскрипіло! І я знову відчув себе… на троні. Але тепер це було вже значно вагоміше відчуття власної персони, як те, що впродовж кількох днів супроводжувало мене у школі. Скриня діда Соломона, в порівнянні із старовинним кріслом, була нікчемною трісочкою. І чим більше я додавав собі із пляшки, ця різниця зростала… Мало-помалу свідомість став огортати солодкуватий пивний туман і в якусь мить здалося: крісло потихеньку піднімається зі мною, я виростаю з ним над світом і опиняюся на рівні найвищої вежі старовинного Мукачівського замку. А далі переростаю і Ловачку. О, Божіньку праведний, які простори, які широкі поля діянь знову почали являтися моїй розгарячілій уяві. Я й не зчувся, коли став давати поради пані Розалії: як рівніше і глибше копати, потім — тримати заступа у руці, аби мозолів не натерти… Далі на хвильку навіть узяв від неї лопату і на практиці показав, як належить нарізати скиби, аби земля швидше підсихала і ставала пухкішою. Бідна пані Розалія кивала згідливо головою, тяжко дихала і весь час витирала спітніле чоло.

— Ви не ганьбіться, паніко, — заспокоював я. — Коли щось не знаєте, звідайте, я тутки, коло вас, — мовив менторським тоном і знову сів на тронне місце.

— Та дякую… Митрику, — мовила пані. — Але може і ти би взявся уже…

— Я ще мало спочину… Часу маємо! — заспокійливо махнув рукою.

— Може тобі ще…

— О, сигаретки би не похибіло! — наввипередки сказав я.

На мою селянську макітру, бачилося, нічого такого незвичайного чи надзвичайного і не попросив. Проте пані Розалія розпачливо підняла угору голову і голосом, повним страждання і розпуки, запитала у небес:

— Божіньку великий, за яку кару ти мені прислав таку поміч?!

Далі, тримаючись за лопату, тихенько опустилась на землю і сіла знеможено під молоду черешню. Вкотре витерла спітніле чоло. Але на цей раз мокрою від землі долонею і геть забруднила обличчя. Тяжко дихаючи, пані Розалія сиділа під цією черешнею і тепер уже воістину нагадувала відцвілу, стражденну кульбабку, забризкану дорожньою грязюкою.

— Но, пора би і мені вже честь знати й братися до роботи, — встиг подумати я…

І дійсно, тільки встиг подумати, раптом дістав такого запотиличника, що притьмом випорхнув із тронного крісла…

— А-а-а-а!.. Пив би ти гарячу смолу, шалений мацуре! — раптом пролунав голос директора школи. — Та я тебе сюди для чого посилав?

Виявляється, пан директор приїхав скоріше домовленого, тихенько зайшов у двір, сховався за колодязем і трішки спостерігав, як я навчав пані Розалію мистецтва копання грядок. З його боку, звичайно, це було не вельми педагогічно, хоча і я трішки був не правий…

Проте, коли моя персона черговий раз ганебно вилетіла із трону та ще й дістала гарячий привіт у потилицю, пані Розалія, немов пір’їнка, злетіла із-під яблуні і кинулася мене захищати.

— Павлику, май Богонька в серці! — заволала, заступаючи мене своїм худеньким кульбабковим тілом. — Як ти смієш на чужу дитину руку підняти?!

— Тітко, та я ж його послав копати, а він заставив вас — мозолити руки? — гнівався директор.

— Неправда! — наїжачилась пані. — Митрик хотів, але я сама порадила йому маленько спочити… А потім він би і сам…

— Як сам, коли