Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

І ці слова, слова, що самі по собі зазвучали у моєму єстві, стали із цієї миті Одкровенням мого життя!

І я одразу взявся за книги, прочипів над ними цілу зиму і весну, а влітку, на приємне здивування собі і на превелике ошелешення всієї незліченної родини й повне оціпеніння всіх учителів, я успішно вступив до університету і так само прекрасно його закінчив.

Минули роки… Життя склалося так, що після університету ми з Владьом майже не зустрічалися. Але однієї ночі явився сон…

…Я опинився на безлюдній і дивовижно-пустельній рівнині — ані горбочка, ані деревця, ані травинки. Навкруги, скільки око сягало, текли у заобрійну далину білі ручаї домотканого полотна. Тільки дорога, що рівною смужкою перетинала простори, була вкрита вибоїнами і сірою, гарячою пилюкою. По ній неспіхом і розважливо, як пілігрим, простував назустріч похилого віку, але навпрочуд вродливий чоловік, одягнутий в білі одежі із такого ж грубого домотканого полотна, що слалося навкруги: широкі ногавиці, довга селянська сорочка, зовсім босий і з непокритою сивою головою. У правій руці — темний і лискучий посох древнього мудреця, а лівою притримував лямки полотняної торби, що висіла за плечима і дивно ворушилась, ніби хтось із неї намагався вилізти.

— Владю, се ви? — запитав здивовано, впізнавши у стомленому пілігримові свого наставника.

— Як ми давно, Митрику, не виділися, і яке щастя, що зустрілися! — мовив усміхнено Владьо. — А могли і розминутися…

— Ви куди, Владю?

— За мною королева мого серця, моя трояндова жінка уже прислала, — кивнув убік Владьо.

Я озирнувся і раптом помітив позаду сліпучо-зеленого коня. Це був унікальний арабський скакун — стрункий, із чутливими, як пальці скрипаля, ногами, витонченою, як у балерини, шиєю і глибокими розумними очима… Але найдивніше — кінь був увесь зелений, настільки яскраво, сліпучо-зелений, що, бачилося, ось-ось спалахне зеленим полум’ям.

— Я знав, що моя трояндова жінка не забула про мене, — мовив утім Владьо. — Всі ці довгі роки кохана ревно молилася за мене… вдень і вночі трояндова жінка молилася за моє спасіння… І Бог почув…

— Я дуже щасливий, що ви нарешті зустрінетесь із жінкою, яка молилася за вас, — сказав я, не відриваючи очей від зеленого-зеленого коня…

Владьо помітив мою цікавість.

— Це вона послала його за мною, — пояснив гордо. — Цей кінь… тільки не дивуйся… цей кінь — місяць май, май — зелений май… Цей місяць приніс мене у світ, я народився у маю… Бачиш, моя трояндова жінка не тільки молилася за мене, але і постійно пам’ятала, що у цей світ я влетів на майському коні.

— А з якого далеку і куди веде ця дорога? — запитав я, глянувши навкруги…

— Ця дорога не має ані початку, ані кінця.

— А тоді як ви йдете… маю на увазі — чи знаєте, у який бік йти до жінки, яка молиться за вас.

— Звичайно, що знаю! І ми б уже давно були біля неї, я міг би уже тепер їй руки цілувати… Тільки мушу зробити тут ще одне добре діло… Висихають мої колодязі… Я йду, аби наповнити їх святою водою, — кивнув головою на полотняну торбу. — Я несу святу воду із криниць, з яких черпав і пив Христос… наповню святою водою вмираючі колодязі… і ось тоді сяду на коня і…

Владьо підвів догори щасливі очі: небеса, як і всі навколишні простори, були всуціль затягнуті білими сувоями домотканого полотна. І тільки над нашими головами пульсував-дихав, наче голубе серце, витончений кружалець неба.

— Я ж тобі казав, я вірив — ми ще там будемо! — мовив, радісно дивлячись у небесне вікно.

І погляд Владя спалахнув знову, як і колись, фанатично-щасливим блиском, як у безнадійно хворого, до якого прийшло чудодійне зцілення; як у смертника, якому за хвилину до страти виголосили помилування; як у сліпця, якого осяяло нечекане прозріння…

— Мені пора… — сказав великий співак. — За все тобі дякую… так жаль розлучатися.

І, поправивши торбу із святою водою, Владьо пішов повз мене. За ним, ствердно помахуючи головою, граційно попрямував зелений-зелений кінь. Не обертаючись, Владьо помалу розчинявся вдалині. Із полотняної торби, що ніс за плечима, раз у раз скапували великі, як діаманти, краплі води. Святої води, живої води із біблейських криниць, з яких черпав і втоляв безмежну спрагу і страждання Син Божий. І там, де падали краплі, на сірій курній дорозі одразу виростали і розквітали, облиті свіжою ранковою росою, пречисто-білі троянди…

…Прокинувшись вранці і згадавши сон, я відчув непогамовну тривогу. Це відчуття не покидало впродовж дня. Аж раптом під вечір із Мукачева подзвонила тітка Моргіта і сповістила:

— Загинув Фийсів Владьо. Завтра будуть похорони. Ти міг би і приїхати. Як-не-як, Владьо був наш сусіда, а в твоїй судьбі…

Голос тітки на півслові умовк і в телефонній трубці запікало — десь на лінії обірвався зв’язок.

Наступного дня із величезним букетом білих троянд я приїхав у сусіднє із моїми рідними Небесі село. Сюди кілька років тому після смерті батька, залишившись самотнім безпомічним, Владьо, як у нас казали, приженився до молодої вдовиці.

Ще по дорозі у мене виникло нестримне бажання: після похоронів залишитися, пішки пройтися на Небесі