Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

і переночувати у бабиній хаті, де пройшла ангельська пора мого дитинства. Тому, коли під’їхали до обійстя покійника, одразу відпустив шофера і, поправивши квіти, зупинився в нерішучості і розгубленості перед двором — на мене із цікавістю, допитливістю, наївно-дитячою простотою дивилися десятки очей… Це були сільські бабусі. Доки домовину ще не винесли із хати, вони рядочком повсідалися на лавицях попри дерев’яну огорожу і, перешіптуючись, із якоюсь покірною обережністю позиркували на городського пана, та ще й, видно, великого начальника, якщо приїхав на «государственному» авто… Мені спершу зробилося ніяково, а потім, дивлячись на цих рідних серцю стареньких жінок, відчув ностальгічний щем і безмежну ніжність до наших страдниць-матерів. Ось вони, у жалобні одежі одягнуті, рівненько повсідались на лавицях, наче чорні ластівки, і застигли перед прийдешнім відльотом у Вічність. А з ними і їх ровесниця — Глибока Осінь. Вона прикрасила зморшкуваті, вірніше мовити б — мозолясті обличчя золотими промінчиками старенького пізньо-осіннього сонця. І сидять вони, переважно сільські вдовиці, наче Мадонни Вселюдської печалі і безмірної християнської Любові і Всепрощення.

Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й орали, аби засіяти, политу кров’ю смерті, землю зернами життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли нам утрачених на війнах і загублених в гріхах і блудах батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх дітей… І від тих постійних страхів і думок про окраєць для дітей їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а руки — твердими й порепаними, як скоринка чорного буханця. Ніколи не забуду, як деякі із наших стареньких матерів, що пройшли через голод, навіть перед смертю умудрялися схопити шматок хліба. Їх потім так і знаходили: із міцно затиснутим у жменях окрайцем. Зазвичай, обличчя у таких покійників завжди були щасливими і умиротвореними — їм не страшна була вічна дорога, бо йшли по ній із шматком буханця із свого тяжкого страдницького життя.

Гамуючи у собі дитячі спогади, жаль і співчуття до стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і запитав в однієї із бабусь:

— Перебачте, що вас потривожу…

— Ой, што ви — прошу, прошу красно, — спохватилася старенька.

— Як то все сталося? — кивнув у бік хати, звідки стали виносити труну.

— Йой, панику добрий, што говорити, — жалібно почала старенька. — Як у нас кажуть: жона — то яблуко і змія в єдному часі. Така була і Йолана.

— Що за Йолана?

— Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли спершу зійшлися, один одному в долонях росу подавали і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот, згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився. Жона почала немилосердно пити, валяндатися із такими ж червононосими битангами, тижнями пропадала. А Владьо — чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний, культурний, єдним словом — челядина од Бога. Бився за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то все цапові під хвіст.

— Я то все чув… — злукавив я, знаючи, що ця бабусина бесіда, як це буває у сільських, може затягнутися ще надовго, а тут уже посеред двору клали домовину.

Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквапливо мовила:

— А позавчора прийшла, як коза із танців, — ледве на ногах теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку принесла. Гепнула собою на постіль і захарчала… А Владьо узяв ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася. Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, — схопила сокиру, вбігла у кухню і бідного Владя прямо по голові!.. Можете собі здумати — сплячого чоловіка єдним ударом…

Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказати, бо оглянулась чи не підслуховують, але я вдячно кивнув головою і підійшов до труни. Голова покійника була всуціль забинтована і прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної тюлі виднілося тільки обличчя — геть опухле і неприроднього синьо-фіолетового кольору.

Я дивився на спотворене тіло цього колись дивовижного красеня, від одного імені якого шаленіли найвродливіші жінки світу, великого співака, перед талантом якого схилявся увесь цивілізований світ — від президентів, королів, міністрів, генералів аж до простих смертних — і з гіркотою думав:

— Господи великий! Як незбагненний ти у наших стрімких злетах, так само непізнанний і у великих падіннях…

Далі поклав на груди покійника букет білих троянд, і в цю мить сталася дивна метаморфоза. Зранку чисте осіннє небо підобіддя спеленали суцільні важкуваті хмари. Але щойно я поклав Владьові на груди квіти, над нами вмить проясніло, і вгорі, наче акуратно вирізаний, усміхнувся і запульсував ніжно-блакитний кружечок неба. Достосту такий, як ми колись із Владьом постійно бачили із дна колодязя. Несамохіть глянув на покійника і застиг вражений. Його обличчя перетворювалось на очах — воно розгладжувалось, міняло колір, ставало дедалі спокійнішим і навіть ледь-ледь усміхненим. І я почув, як Хтось щасливий прошепотів мені:

— Яке велике блаженство — Ми вже там! Ми вірили — і Ми вже там!

І звучало над усім осіннім світом:

«…І ніхто не проводжав мене, окрім печального батька на порозі… і старенької акації при воротах — найніжнішого дерева на землі… Старенької квітучої акації із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… старенької акації — наймилішого дерева на землі… колючого до крові і ніжного до сліз дерева…»

* * *