Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

— Я вважаю це твердження абсурдом. У нас є щомісячні звіти адвоката Б’юрмана, і я неодноразово особисто обговорювала з ним цю справу.

— Адвокат Джанніні висунула вимогу негайно звільнити Лісбет Саландер від опікунства.

— Ніхто не радіє більше за наш комітет, коли з’являється нагода скасувати опікунство. Але, на жаль, на нас лежить відповідальність, яка означає, що ми повинні дотримуватися чинних правил. З боку комітету ми вимагаємо, щоб Лісбет Саландер спочатку звичайним порядком визнала здоровою психіатрична експертиза, а потім уже можна ставити питання про зміну форми опікунства.

— Зрозуміло.

— Це означає, що їй необхідно пройти психіатричне обстеження, від якого вона, як відомо, навідріз відмовляється.

Допит Ульріки фон Лібенсталь тривав трохи більше сорока хвилин і супроводжувався вивченням щомісячних звітів Б’юрмана.

Насамкінець допиту Анніка Джанніні поставила одне-єдине питання.

— Ви були в спальні адвоката Б’юрмана в ніч із сьомого на восьме березня дві тисячі третього року?

— Звичайно, ні.

— Значить, ви не маєте ані найменшого уявлення про те, правдиві відомості моєї підзахисної чи ні?

— Висунуте проти адвоката Б’юрмана звинувачення безглузде.

— Це ваша точка зору. Ви можете скласти йому алібі або якимсь іншим чином документально підтвердити, що він не ґвалтував мою підзахисну?

— Звісно, не можу. Але правдоподібність…

— Дякую. Це все, — сказала Анніка Джанніні.

Близько сьомої години вечора Мікаель Блумквіст зустрівся із сестрою в офісі «Мілтон сек’юриті» біля Шлюзу, щоб підбити підсумки дня.

— Все було приблизно так, як ми й гадали, — сказала Анніка. — Екстрьом купився на автобіографію Саландер.

— От і добре. Як вона тримається?

Анніка раптом розсміялася.

— Вона тримається чудово і постає кінченою психопаткою. Поводиться абсолютно природно.

— Гм.

— Сьогодні в основному йшлося про Сталлархольм. Завтра черга Госсеберґи — допит співробітників з технічного відділу і таке інше. Екстрьом намагатиметься довести, що Саландер поїхала туди з метою вбити батька.

— Ясно.

— Але у нас може виникнути технічна проблема. Сьогодні після обіду Екстрьом викликав Ульріку фон Лібенсталь з комітету з нагляду за органами опіки та піклування, і та завела мову про те, що я не маю права представляти Лісбет.

— Як це?

— Вона вважає, що, оскільки Лісбет визнано недієздатною, вона не має права сама вибирати собі адвоката.

— Он як?

— Тобто суто технічно я не можу бути її адвокатом без схвалення комітету з нагляду за органами опіки та піклування.

— І?

— Суддя Іверсен повинен завтра вранці оголосити про свою позицію з цього питання. Я з ним нашвидку переговорила після закінчення судового засідання. Думаю, він дозволить мені представляти її й далі. Я аргументувала тим, що для протестів у комітету було три місяці і що дещо самовпевнено виступати з подібною заявою, коли процес уже почався.

— На п’ятницю як свідка викликано Телебор’яна. Пам’ятай, його допитувати повинна ти.

У четвер, вивчивши калібри і фотографії та вислухавши багатослівні висновки технічної експертизи щодо подій у Госсеберзі, прокурор Екстрьом твердо заявив, що всі докази вказують на намір Лісбет Саландер розшукати батька з метою його вбити. Головний акцент у ланцюжку доказів робився на те, що вона привезла з собою до Госсеберґи стрілецьку зброю — польський пістолет «Р-83 Ванад».

Той факт, що Олександр Залаченко (згідно з розповіддю Лісбет Саландер) або, можливо, вбивця поліцейського Рональд Нідерман (згідно із свідченням, залишеним Залаченком до того, як його вбили в Сальгренській лікарні), у свою чергу, намагався вбити Лісбет Саландер і закопав її в ямі посеред лісу, аж ніяк не пом’якшував тієї обставини, що вона, вистеживши батька в Госсеберзі, поїхала туди з метою вкоротити йому віку. Їй до того ж майже вдалося втілити задум у життя, коли вона вдарила його сокирою по обличчю. Екстрьом наполягав на тому, щоб Лісбет Саландер судили за спробу вбивства або його підготовку, а також — у будь-якому разі — за завдання тяжких тілесних ушкоджень.

За словами самої Лісбет Саландер, вона поїхала до Госсеберґи з метою зустрітися з батьком і змусити його зізнатися у вбивстві Даґа Свенссона та Міа Берґман. Ця заява мала надзвичайну важливість для визначення наміру.

Коли Екстрьом закінчив допит свідка Мелкера Ханссона з технічного відділу поліції Ґетеборґа, адвокат Анніка Джанніні поставила тому кілька коротких питань.

— Пане Ханссон, серед усіх отриманих вами даних чи є бодай один факт, спираючись на який ви могли б викрити Лісбет Саландер у брехні відносно мети її поїздки до Госсеберґи? Ви можете довести, що вона поїхала туди з метою вбити батька?

Мелкер Ханссон трохи подумав.

— Ні, — відповів він зрештою.

— Отже, ви не можете нічого сказати з приводу її наміру?

— Не можу.

— Значить, висновок прокурора Екстрьома, хай красномовний і багатослівний, є лише припущенням?

— Гадаю, так.

— Лісбет Саландер заявила, що привезла із собою польський пістолет «Р-83 Ванад» суто випадково, оскільки просто не знала, як їй вчинити із зброєю, відібраною напередодні в Сталлархольмі в Сонні Ніємінена, і тримала його в сумці. Чи є серед технічних доказів що-небудь, що спростовує цю заяву?

— Ні.

— Дякую, — сказала Анніка Джанніні, сідаючи. За ту годину, поки допитували Ханссона, вона не вимовила більше ні слова.

Біргер Ваденшьо покинув квартиру «Секції» на Артилеріґатан близько шостої години вечора в четвер. У нього було відчуття, що над ним збираються грозові хмари і наближається катастрофа. Він уже кілька тижнів усвідомлював, що посаду директора, тобто керівника «Секції спецаналізів», він обіймає лише з вигляду, але насправді ніхто не звертає уваги на його погляди, протести і благання. Рішення приймає виключно Фредрік Клінтон. Якби «Секція» була відкритою і публічною структурою, він звернувся б до вищого начальника і виклав свої претензії. Але з огляду на сучасну ситуацію скаржитись було нікому. Він виявився наодинці, відданим на милість людини, яку вважав психічнохворою. Найжахливіше, що Клінтон мав незаперечний авторитет. І сопливі щенята на кшталт Юнаса Сандберґа, і вірні працівники, подібні до Георга Нюстрьома, — усі, здавалося, дружно підпряглися і підкоряються будь-якому слову цього смертельно хворого психа.

Ваденшьо визнавав, що Клінтон — людина скромна, що працює не ради власної вигоди, а для добра «Секції», таким, як воно йому уявляється. Проте Ваденшьо здавалося, що вся організація перебуває у вільному падінні, під впливом масового гіпнозу, від якого бувалі співробітники відмовляються розуміти, що кожен їхній рух, кожне прийняте і втілене в життя рішення лише наближають до пекла.

По дорозі до Ліннеґатан, де йому вдалося того дня припаркуватися, Ваденшьо відчував важкість у грудях. Він відключив сигналізацію, витягнув ключі і вже збирався відчинити дверці машини, коли почув позаду себе якийсь рух і обернувся. Мружачись проти світла, він кілька секунд