Елізабет Костова - Історик

було скоєно одночасно чи відірвана кінцівка одного рукопису змусила зробити те саме із другим, тільки пізніше. Ми також не можемо дізнатися, наскільки збігалися кінцівки обох цих рукописів. Але, ґрунтуючись на точній подібності «Патріаршої версії» до рукопису із Зографу, за винятком відсутності згадуваного уривку, можна стверджувати, що розповідь, вочевидь, закінчувалась однаково, принаймні, кінцівки двох документів були дуже схожі. Більше того, той факт, що частина «Патріаршої версії» була відірвана, незважаючи на виключений уривок про надприродні події в церкві на Снагові, свідчить на користь того, що відірвана частина все-таки була пов’язана з єрессю або злом у монастирі Светі Георгі. Більше серед балканських манускриптів не було знайдено жодного випадку, коли виправлялися б копії однакових документів, що знаходяться на відстані сотень миль одна від одної.

Видання й переклади

«Хроніка Захарія із Зографу» публікувалась до цього часу двічі. Перше видання було перекладом грецькою з ґрунтовним коментарем. Воно входило до книги Ксантоса Константиноса «Історія візантійських церков, 1849». 1931 року Вселенський патріархат надрукував брошуру зі слов’янським оригіналом. Атанас Ангелов, який знайшов версію Зографу 1923 року, планував видати її з великим коментарем, але його смерть 1924 року перешкодила йому здійснити задумане. Деякі з його нотаток були оприлюднені посмертно в журналі «Балканскі історично преглед» 1927 року.

ХРОНІКА ЗАХАРІЯ ІЗ ЗОГРАФУ

Цю історію я, Захарій смиренний, почув від мого брата у Христі, Стефана Мандрівника із Царграда. Він прийшов у наш монастир Зографу 6987 (1479) року. Тут він розповів нам про дивні й незвичайні події свого життя. Стефану Мандрівникові, коли він прийшов до нас, було п’ятдесят три роки. Він був мудрою, набожною людиною, побачив багато країн. Ми вдячні Богоматері за те, що вона привела його до нас у Болгарію, куди він прийшов із багатьма ченцями з Валахії, зазнавши мук від безбожних турків і побачивши смерть своїх друзів, закатованих у місті Хасково. Він і його брати везли через безбожні землі реліквії чудотворної сили. Із цими реліквіями вони пройшли у глиб Болгарії, і слава про них прокотилася по всій землі. Коли проїжджала процесія, християни, жінки й чоловіки, ставали уздовж доріг, кланялися їм або цілували край візка. Отак ці святі мощі були перевезені в монастир Светі Георгі, де вони й були поміщені в раку. Тому, попри те, що монастир був малий і знаходився у відлюдному місці, багато прочан приходили туди з монастирів Рілі й Банково або зі Святої гори Афон. Але Стефан Мандрівник був першим, кого ми знали з тих, хто був у Светі Георгі.

Звертало на себе увагу те, що, коли він жив із нами кілька місяців, він майже не говорив про монастир Светі Георгі, хоча розповідав багато історій про інші місця, у яких він побував, він ділився з нами знаннями з усією своєю щирістю і доброчесністю, аби ми, проживши все життя в одній країні, дізналися про чудеса християнських церков у інших землях. Так, одного разу він розповів нам про каплицю на острові Котор у Венеціанському морі, такому маленькому острові, що хвилі вдаряються об колоту з її чотирьох стін. Він розповів нам також про монастир святого Стефана, що знаходиться на острові за два дні шляху на південь узбережжям, де він узяв ім’я покровителя церкви, відмовившись від власного. Він розповів нам ще багато чого, навіть те, що бачив страшних монстрів у Мармуровому морі.

Найчастіше він розповідав нам про церкви й монастирі міста Константинополя, якими вони були до зруйнування безбожними полчищами султана. Він із пошаною описував нам безцінні чудотворні ікони, такі, як образ Богоматері у соборі святої Софії та її ікона у святилищі Блачерне. Він бачив могили святого Іоана Златоуста й імператорів, а також голову благословенного святого Василія в церкві Святого Спасителя та інші численні мощі. Нам і йому пощастило, адже коли він був молодий, то вирушив із міста в мандри і тому був далеко, коли диявол Мехмед побудував поблизу могутню фортецю, щоб атакувати місто, а незабаром і зруйнував стіни Константинополя, убив і поневолив його шляхетних жителів. Коли Стефан був уже далеко і почув про це, він оплакував разом з усім християнським світом спаплюжене місто.

У наш монастир від приніс у своїй торбі чудові рідкісні книги, які він збирав і з яких він черпав божественну наснагу, бо сам знав грецьку, латинську, слов’янську мови й, можливо, багато інших. Він розповів нам безліч історій і залишив свої книги в нашій бібліотеці, і вони прославили її, хоча багато хто з нас читав лише однією мовою (та й то не всі). Він віддав нам ці дарунки й сказав, що сам теж закінчив свої подорожі й тепер навічно залишиться в Зографу разом зі своїми книгами.

Лише я та ще дехто з братів помітили, що Стефан нічого не говорив про своє перебування у Валахії, крім того, що він був там послушником, а також не розповідав про болгарський монастир Светі Георгі до останньої хвилини свого життя. Він прийшов до нас уже хворий (страждав на болі у суглобах) і менш ніж через рік сказав нам, що сподівається незабаром схилитися перед престолом Спасителя, якщо його гріхи відпустить Той, хто прощає всіх, хто щиро розкаюється. Перед самою смертю він попросив сповідатися перед настоятелем, тому що зустрічався з таким злом, із яким він не може померти. А настоятель, уражений його сповіддю, попросив мене ще раз сповідати його й записати все, що він говорив, оскільки він, настоятель, хотів би потім надіслати цей лист у Константинополь. Усе це я зробив швидко, без помилок, сидячи поруч зі Стефаном біля його смертної постелі, слухаючи із серцем, сповненим жаху, історію, яку він терпляче викладав, після чого йому дали святе причастя і він помер у сні й був похований у нашому монастирі.

Розповідь Стефана зі Снагова, точно записана грішником Захарієм

Я, Стефан, після кількох років мандрівок й особливо після зруйнування улюбленого святого міста Константинополя, пішов шукати спокою на північ від великої ріки, що розділяє землі булгарів і даків. Я йшов по рівнинах, потім по горах і нарешті вийшов до монастиря, що знаходиться на острові озера Снагова. Це одне з найзручніших для захисту місць. Там мене привітав добрий настоятель, і я сів поруч із ченцями, так само покірними й відданими молитві, як і багато з тих, кого я зустрічав під час своїх подорожей. Вони назвали мене братом і щедро поділилися їжею й питвом, я відчув спокій у їхній побожній тиші, якого не відчував уже