Елізабет Костова - Історик

багато місяців. Оскільки я важко працював і покірно виконував усі вказівки настоятеля, він незабаром дарував мені дозвіл залишитися серед них. Їхня церква була невелика, але напрочуд гарна, зі знаменитими дзвонами, чий дзенькіт лунав над водою.

Ця церква й монастир одержали величезну допомогу від володаря тих місць — Влада, сина Влада Дракули, якого двічі скидали з трону султан та інші вороги. Він також був у полоні в Матьяша Корвінуса, короля мадярів. Цей князь Дракула був дуже сміливим, у відчайдушних битвах відвойовував у безбожників багато захоплених ними земель, прибуток від битв він віддавав монастирю, наказуючи молитися за нього, його родину та їх безпеку, що ми й робили. Багато ченців пошепки говорили про те, що він грішив з неймовірною жорстокістю, а також дозволив навернути себе в латинську віру, коли був у полоні в мадярського короля. Але настоятель не хотів чути про нього жодного поганого слова й не раз ховав самого Влада та його людей у вівтарі церкви, коли його хотіли вбити.

В останній рік свого життя Дракула прийшов у монастир, як робив це дуже часто й раніше. Я не бачив його тоді, тому що настоятель відіслав мене й ще кількох ченців у справах в іншу церкву. Повернувшись, я почув, що Дракула був у монастирі й залишив нові скарби. Один брат, який збирав провізію у селян і чув багато різних історій, прошепотів, що Дракула міг подарувати як мішок із відрізаними вухами й носами, так і мішок зі скарбами. Але коли настоятель почув про це, він дуже покарав базіку. Вийшло так, що я ніколи не бачив живим Влада Дракулу, але я бачив його мертвим, про що я зараз розповім.

Приблизно за чотири місяці поширилась чутка, що князь був оточений у битві й убитий невірними, знищивши перед цим своїм величезним мечем понад сорок ворогів. Коли він загинув, солдати султана відтяли його голову й забрали її, аби показати своєму володареві.

Усе це було відомо людям у таборі князя Дракули, і хоча багато хто й утік, почувши ці новини, знайшлися такі, що принесли жахливі вісті, а також і саме тіло в монастир у Снагові, після чого вони теж утекли. Настоятель заплакав, побачивши, як тіло піднімають із човна, й уголос молився Богові як за душу Влада Дракули, так і про захист, тому що невірні підійшли вже дуже близько. Він наказав залишити тіло в церкві.

Це було одне з найжахливіших видовищ, які я будь-коли бачив: безглаве тіло в червоному і пурпурному вбранні лежало серед палаючих свічок. Ми вартували тіло ще три дні й три ночі. Я сидів у першій варті, у церкві все було спокійно, якщо не зважати на покалічене тіло. У другій варті теж усе було спокійно — так сказали брати, які охороняли тіло цілу ніч. Але третьої ночі деякі стомлені брати задрімали, і сталося таке, що вселило жах у серця інших. Що це було, вони не могли потім точно сказати, бо кожен бачив щось окреме. Один чернець бачив, як звір стрибав від тіні біля вівтаря й над труною, але він не міг сказати, який це був звір, не міг і описати його. Інші бачили, як порив вітру або густий туман увірвався в церкву, загасив багато свічок, а брати заприсяглися святими, ангелами й особливо архангелами Михаїлом і Гавриїлом, що в темряві безглаве тіло князя сіпнулося й намагалося встати. Брати зчинили великий галас, наповнюючи церкву жахом, уся громада прокинулася. Ці ченці, вибігаючи, описували свої видіння, завзято сперечаючись між собою.

Коли вийшов настоятель, я побачив при світлі смолоскипа, що він, слухаючи розповіді, сполотнів і багато разів хрестився. Він нагадав усім присутнім, що душа цього володаря в наших руках і ми повинні подбати про неї. Він завів нас у церкву, знову запалив свічки, і ми побачили, що тіло спокійно лежить, як і раніше, у труні. Настоятель наказав обшукати церкву, але в жодному куті не знайшли ні демона, ні тварини. Потім він наказав нам заспокоїтися і йти у свої келії, і коли настав час першої служби, ми проводили її, як звичайно, й усе було спокійно.

Але наступного вечора він скликав вісьмох ченців (мені випала честь бути серед них), і нам сказали, що ми зробимо вигляд, ніби поховаємо тіло в церкві, а насправді його слід негайно вивезти із цього місця. Він сказав, що лише одному з нас відкриє таємницю щодо того, куди й чому ми маємо відвезти тіло, а інших незнання захистить якомога довше. Настоятель так і вчинив: він обрав одного ченця, якого знав багато років, відкрив йому таємницю, а іншим (нам) наказав тільки слухатися його й не ставити жодних питань.

Таким чином я, хоч колись і думав більше не мандрувати, знову став мандрівником і, перетнувши велику відстань, увійшов із моїми товаришами в місто, де народився, яке стало місцем царства невірних. У цьому місті я побачив багато змін. Великий собор святої Софії перетворили на мечеть, і ми не могли туди увійти. Багато церков було зруйновано або перетворено на руїни, а інші — на будинки поклоніння для турків, навіть Панахрантос. І там я зрозумів, що ми шукаємо скарб, який може прискорити порятунок душі нашого князя, і що цей скарб уже врятували з великим ризиком двоє святих та сміливих ченців із монастиря Святого Спасителя, і саме вони таємно вивезли його з міста. Але деякі яничари султана запідозрили щось, тож небезпека загрожувала нам, і довелося знову вирушати в дорогу на пошуки скарбу, цього разу в давньому царстві булгарів.

Коли ми проходили тими землями, то бачили, що дехто вже знає про нашу місію, тому що дедалі більше людей виходило до дороги, мовчки вклоняючись нашій процесії, а деякі йшли за нами багато миль, торкалися візка руками або цілували його. Під час цієї подорожі відбулося найжахливіше. Коли ми проходили через місто Хасково, до нас під’їхали вартові міста і силою та брутальними словами примусили нас зупинитись. Вони обшукали візок, заявивши, що все одно знайдуть те, що ми везли, схопили два пакунки й розкрили їх. Коли це виявилася їжа, вони у гніві кинули її на землю й схопили двох наших братів. Ці добрі ченці говорили, що вони нічого не знають, але це тільки розлютило лиходіїв, і вони відрубали їм руки та ступні ніг і посипали рани сіллю до того, як бідолахи померли. Вони відпустили решту, але відправили нас із прокльонами й лементом.