Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

84

Недільний ранок. Все вкрите снігом, стоїть, труситься від морозу. Сонце виглядає з-за хмар, сніг блистить, переливається. Природа така гарна, лагідна, як любляча мати...

- Де Мішенька? - питає Володя, накриваючи каструлю кришкою.

- В залі, - відповідає Світлана.

- Чого ти його самого лишила? - далі питає Володя. - Ще десь заповзе.

- Він стоїть біля дивану, тримаючись руками.

- Ну, ти даєш! Він же може впасти, - дорікає Володя.

- Я вже йду туди, - каже Світлана. - Та й там Владік є.

- Ще Владік його штовхне і він впаде.

У залі почувся гуркіт, наче хтось упав. Але якби це Міша впав, то б він плакав, а тут зовсім тихо було. Світлана і Володя швидко пішли до зали. Біля телевізора стояв тихенько Владиславчик, а біля дивану лежав Мішенька, зовсім не рухаючись і не плачучи. Коли батьки дитини нагнулися над нею, щоб її підняти, то побачили, що очі у неї були розплющені і направлені в одну точку.

- Що з ним? - закричала Світлана зі страху і переляку.

- Не знаю, - відповідає Володя.

- Чого він не рухається? - кричить Світлана, не вгаваючи. На ці крики прийшов Михайло Михайлович.

- Що сталося? - питає він. - Що з Мішою?

- Він впав, - каже Володя, - і не рухається, відкрив тільки очі і не реагує ні на що, ніби пом...

- Мішенька, що таке з тобою? - плаче Світлана над нерухомою дитиною, котра ще хвилину тому була живою. - Мішенька!

- Свєта, йди викличи швидку, - просить Михайло Михайлович. - Треба його на бік поставити і відкрити йому рот, щоб язик йому не запав всередину, бо задихнеться. - Він так і зробив, але стан Машеньки не мінявся.

За хвилину прийшла Світлана.

- Йой, - ледь чутно простогнала Свєта. - Чого він не відходить? Що з ним? - продовжує кричати Світлана.

- Чому він очима не рухає? - помагає їй кричати Володя. - Що з ним сталося?

Володя бився над дитиною, мов поранена чайка, у котрої відбирають життя.

- Мішенька, прокинься, - не вгаває Володя.

- Подивися на свою маму, - продовжує Світлана. - Ну, чого він не рухається? Чого? - У її голосі вчувалося горе і біль всього світу, хоч страждали тільки вони, а не все людство.

- Свєта, іди скору зустрічай, - просить Михайло Михайлович.

- Не хочу, - відказує Світлана, - а якщо я піду і його більше не побачу.

- Мішенька, Михайлику, ну реагуй якось! - просить Михайло Михайлович дитину. І ось, чудо: Мішенька зарухав ручками і очі у нього стали рухатися.

- Він рухається! - закричав від радості дідо.

- Як добре! Мішенька! - каже Світлана, дивлячись на дитину. - Добре, я піду лікарів зустрічати.

Вона спустилася сходами вниз і стала біля під'їзду чекати... Її очі плакали безперестанку, а думки роїлися, мов бджоли у вулику.

"А якщо він уже мертвий? - розмірковувала Світлана. - Як він може вмерти? Він такий маленький! Такий невинний! Він ще немовля! Як ви, Боже, можете таке допустити? Невже ви, такий жорстокий? Я не вірю! Мішенька! Він такий ніжний, лагідний, як ангелочок! Ви не можете його забрати в мене! Він уже ж повзав..."

За поворотом з'явилася машина швидкої допомоги і повільно завернула між будинками, і під'їхала до під'їзду Козловських. Звідти вийшли дві жінки в білих халатах.

- Це ви викликали? - запитала одна з жінок.

- Так, ходіть за мною, - сказала Світлана і повела їх до квартири.

Як вони зайшли, то Міша був живий і рухав ручками. Світлані аж від серця відлягло!

- Що з ним сталося? - запитала лікарка, оглядаючи дитину.

- Ми не знаємо, - почав Михайло Михайлович.

- Він впав із відкритими очима, - продовжив Володя, - і не рухався.

- Я йому палець в рот запхав і не дозволив, щоб язичок туди запав, - добавив Михайло Михайлович. - Ось недавно тільки відійшов.

Лікарка щось сказала медсестрі і та випхала шприц з сумки і підготовила усе, щоб ввести ліки Міші. Лікарка узяла шприц і зробила йому укол, а тоді сказала, щоб вони зібрали речі для дитини і її саму, бо треба Мішу в лікарню вести. Світлана бігала з спальні в залу, з зали в спальню, вдягалася настільки швидко, наскільки могла. Мішу вдягав Володя з батьком. Коли все було готово, то Свєта взяла на руки Мішеньку, котрий дивився на неї своїми оченятами, це її заспокоювало, і пішла слідом за жінками. Володя проводжав їх до машини. Вийшовши з квартири, він зустрів сусідів із протилежних квартир, що повиходили на їх крики.

- Що сталося? - вони питали. - Ви так кричали, що аж нам було чути!

- Нічого! - відповів Володя. - Уже все добре.

Козловські минули сусідів і спустилися вниз. Машина відкрилася і в неї сіла Світлана з Мішею, а за ними - жінки. Двері закрилися і швидка допомога рушила в дорогу. Сліди від коліс повільно замітав сніг. Тільки один чоловік довгим поглядом проводжав машину, в якій були люди, дорогі його серцю. Сніг продовжував падати, вкриваючи все довкола, несучи щастя у серця, але серце Козловського мороз заморозив. Йому не була доступна через біль, що розривав душу, краса ця неземна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍