Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

83

Жити б і Бога хвалити!

(новела)

 

Не правду люди кажуть, що ключем можна будь-які двері відчинити. Пізнанням усе відмикається, усе пізнається. І лише через пізнання гори долаються, ріки перепливаються і долі налагоджуються.

Свою злість треба гнати від себе, бо коли щось не вдається, то треба набиратися терпіння і свою надію покладати лише на Бога, котрий, якщо ти проситимеш його про це, допоможе тобі приборкати твою лють. І не варто свою злість зганяти на комусь, бо ти б не хотіла, щоб хтось інший зганяв свою лють на тобі. Треба бути терпеливою людиною і не знати горя в собі.

Сонце щоранку встає для нас, людей, не, лінується щоразу вмиватися у річці, а де й у морі, не лінується дарити свої ласки усьому живому, у тому числі і нам, людям. Чим же ми, люди, йому віддячуємо? Лінуємося навіть йому всміхнутися, а йому ж треба так небагато і лише, щоб ми йому раділи і, хоч зрідка йому дякували за його тепло і ніжність, за його ласки. Воно ж нас любить! Чому ж ми, люди, цього не відчуваємо і завжди нарікаємо на долю, на світ, на владу... на себе?

Бідняки жаліються на багатіїв і у своїх серцях хочуть бути на їх місці. Але чи справді їм, біднякам, у всьому відмовлено? Чи справді за них Господь забув? Чи справді Бог дбає лише про багатіїв? Ось я тобі дам на це відповідь, а ти візьми це у своє серце і бережи від злого людського ока.

Я запитаю у бідняків: "Чи зігріває вас сонце?" Вони скажуть: "Зігріває". Я знову їх запитаю: "Чи віє на вас вітер?" Вони знову скажуть, так. Я у них ще раз спитаю: "Чи паде дощ на вашому городі?" Вони відкажуть: "Паде". Тож чому ви вважаєте себе бідними, позбавленими всього, що є у багатіїв? Адже ж дощ мочить не лише город багатіїв, а і ваш теж. На що ж ви нарікаєте? Ви ж найбагатші люди! Вам не треба боятися, що злодії прийдуть і вкрадуть усе ваше майно. Чого ж вам треба? Невже справді вам не хватає багатства, невже воно зробить вас, бідняків, щасливими?

 

Україна славиться не лише вродливими красунями, а й вмінням їх чоловіків глитати горівку у величезних розмірах. І проблема алкоголізму властива українцям ще з давніх-давен. Хоча б пригадай старого Кайдаша, котрого його чортики завели аж у болото. Людина, яка все своє життя стратила на горівку, - пропаща людина і нещасна. Найгірше, що її ніхто не розуміє, у цьому уся й проблема. З самого дитинства її життя пригнічувало. Можливо, її у сім'ї не любили, давали постійні стусани. Можливо, її однолітки теж її не приймали, пригноблювали, знущалися над нею. Вона їх ненавиділа і хотіла над усе на світі, щоб вони теж страждали. Пізніше настала проблема вибору дружини, супутниці життя. Це доводило бідну людину до стресу. Вибрала вона собі дружину, таку, що вже не сподівалася віддатися. От, живе вона, людина, з нею, ледь її не проклинає і обзиває всяко, і прямо в вічі каже, що не треба було їй з нею женитися, що саме вона й зіпсувала їй, людині, її життя. Чи так це? Але і дружина людини теж її обзиває, але не кидає її саму наодинці з життям; дружина терпить людині і все їй прощає, хоча вже так змучилася через свого алкаша.

Роки минають, а людина проклинає і ненавидить життя, світ, Бога, владу, начальників, дружину. Вона уже дійшла до того, що потайки баняки носить здавати на металолом.

Горівка!!!

Людині уже все байдуже, її не хвилює, що скажуть про неї сусіди, знайомі. Вона уже не соромиться влітку іти в одних трусах і тапочках до сусіднього будинку, щоб там купити самогонки. Далі діти виростають, ідуть геть з дому, створюють власні сім'ї і соромляться приймати у своїх домах свого батька. Звісно, - коли людина їде в гості до дітей, до внуків, щоб їх побачити, а сама насправді напивається там і позорить себе перед іншими гостями, - чи варто приймати такого батька у себе? От, і діти людини відмовились від неї, хоч і так люблять, тепер людині нема задля чого жити. Але чи вона жила колись задля когось? Життя стає ще нестерпнішим і гидкішим, ще сильніше завдає болю, що й уже немає сили далі існувати, нидіти. Нарешті, серце людини не витримує, - чи краще сказати, що печінка не витримує, - і людина відходить на той світ. А у тому світі вона знову народжується людиною, але тепер справді позбавленої всього радісного і прекрасного у світі. Вона тепер прикута до ліжка: сім'я її бідна, тому не вивозить навіть на свіже повітря, щоб трохи подихати, і тепер її сонце не гріє, вітер її не торкає... Сім'я мріє про те, щоб швидше той інвалід помер і їх не мучив.

 

Чимось схожим до цієї людини є старий Бурачок, Микола. Ціле своє життя пропив і не встиг оглянутися, як діти виросли і тепер колять його правдою: задля чого ти жив все своє життя, невже тебе не гріло сонце, не холодив вітер і невже дощ оминав твій город? Чому ти кажеш, що Бога немає, що він тебе не чує і не любить тебе? Коли ти таке далі казатимеш, то тебе Бог покарає.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍