Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

не таких відомих, ба навіть Горького — всенародну ікону. Потроху-помалу ми почали усвідомлювати, що відбувається. Озвучити нічого не могли. Боялися. Хто дивувався — щезав одразу. Ми далі провадили свою діяльність. Якщо когось затримували, влаштовували тотальну чистку. Заповнювали сумки і ящики: книжками, листами, документами — усе потрапляло до печей. Якщо арештували художників, спалювали їхні полотна й малюнки. Щезали рукописи письменників, чернетки, записи, блокноти. Коли затримали Мандельштама й заслали його до Сибіру, де той одразу ж помер, я запитав себе: що можна було закинути поетові? Чим він міг зашкодити? За що нищити його вірші? Їх-бо не залишилось, а вони були чудові. На що перетворився би наш світ без художників і поетів? Тоді розстріляли сотні артистів, письменників, драматургів і поетів. Вони не були контрреволюціонерами. Єдиним злодіянням була їхня належність до євреїв, католиків, поляків, українців, прибалтів чи селян. Я не знав, як цьому протистояти. Як побороти вогонь, що спалює поезію? Знайшов єдиний вихід: завчати вірші напам'ять. Я вкарбовував їх у голову. Там їх не знайдеш, не вилучиш їх звідти, не зітреш. Коли привозили мішки з конфіскатом, я викрадав з полум'я кілька записників, фіксував їх у пам'яті — і так щоночі. Я знав, що й інші тоді вчиняли так само. Дружини рятували твори зниклих чоловіків, завчаючи їхні вірші. Допоки були живі, залишалася надія врятувати мертвих.

Поезія, яку я тобі дав і яку ти читав Каміллі, не мого авторства. Це творіння замордованих поетів. Я передав їх тобі. Тут у мене з'явився час. Один за одним, я занотував їх до своїх записників. Не змінивши жодного слова. Єдине обмеження накладала моя пам'ять. Ніколи б не уявив, що зможу стільки завчити. Там сотні. Жодного власного рядка. Ніколи не був спроможний писати вірші. Коли міг, зазначав ім'я автора. Я врятував поезію, але не поетів — багато з них залишились безіменними. Либонь, дослідники чи науковці зможуть відтворити цей надмірний пазл, і дітища знайдуть своїх творців. Знаю, що можу тобі довіряти. Я обрав тебе, бо ти представник покоління, яке не постраждало від пережитих нами терорів. Нам не вдалось уникнути жодного злочину. Усі їх скоїли ми самі. Нам нічим відкупитися. Ти знатимеш, як вчинити задля збереження пам'яті тих, хто заслуговує на порятунок від забуття. Лише пам'ять прекрасна. Решта — пил та вітер.

І хай тобі не говорять: «Я не знав». Велике колесо ярмаркових лотерей крутить їхній власник. Ти ставиш на цифру і виграєш лот. «Велика ставка — великий виграш», — репетує він для приваби перехожих. Десятки років ми дихали тільки страхом, що колесо спиниться на нас. Воно обирало сусіда. Ми казали: «Фух! Цього разу знов не я. Мене нема за що тримати на прицілі. Я безневинний. То він винуватий. У чому — невідомо. Якщо його арештували, отже, було за що». Ці жертви, ці вбивці — коли вони ще дихають, ніхто не звертає на них анінайменшої уваги, вони не важливіші за листочок на дереві. Ті ж, хто міг якось зарадити, не поворухнули й мізинцем, щоб їм допомогти. Тепер, коли вони загинули, про них не припиняють говорити. Постає хороше запитання, чому мертвими переймаються більше, ніж живими. Імовірно, вони вихоплюють нас зі сну, вимагаючи справедливості. Колись давно Горький написав Ромену Роллану: «У XX сторіччі не існує тільки одного „ошуканого народу“». Виголошувати: «Ми не знали» — не що інше, як колективна самозаспокійлива брехня. Росіяни, як і німці, французи, японці, турки й решта, знали, що коїться в них під боком. Обдурених не було. Арешти, заслання, репресії, катування, депортації, екзекуції, пропаганда, фальшиві фотографії. Протестуєш — щезаєш. Врешті, усі затикалися. Ігор, Леонід, Володимир, Імре, Павло, я та решта: усі все знали. Одного фатального дня колесо спинилося на кожному з нас. Нам випав шанс урятувати свою шкуру. Ми так само невинуваті, як і структури, від яких утекли. Я визнаю свою провину, докори сумління терзають мене не менше за леді Макбет. Принаймні якщо ти вмер від розстрілу — зажив слави героя, врешті твоє прізвище увіковічує мармуровий монумент. Раз на рік люди приходять вшанувати пам’ять вінком або букетиком троянд чи гвоздик. Це потішає тих, хто кладе квіти. Я ж був на повідку переконань. Це треба бути справжній королем придурків, правда? Я стер власного брата! Я стер друзів! Я стер невинних! Так само я стер і себе.

Я не бажаю ніяких молитов на похоронах. Мене мало хвилює, як зі мною вчинять. Не переймайся цим. Не має значення, якщо я опинюся в братській могилі. Підозрюю, крім тебе, ніхто не прийде покласти квіти на мій гріб. Будь обережний, Мішелю, у моїй кімнатці було шість пограбувань. Не забувай перший урок, що вбивають в голови новобранцям КДБ: випадковостей не буває. Не маю сил дописувати листа. Ще стільки хочеться тобі сказати! У смертний час запитую себе, чи варто було б залишитись і свідчити? Думаю, на цьому і спинюсь.

Заповідаю тобі мої нечисленні цінності. У моїй кімнаті є три книжки, які слід здати до бібліотеки. Віддаю тобі всі мої речі, «Лейку» з об’єктивами, книжки, платівки, архіви, фотографії, записники з віршами. Ти знайдеш три грубі чорні зошити, списані кирилицею. Незліченний список мною стертих і теку для паперів із чорно-білими фото. До і після. Це все, що мені вдалося врятувати. Роби з цим, що схочеш. Мої заощадження нараховують 1583 франки. Вони в брунатному конверті. Розрахуйся ними з власником за цей місяць, сплати рахунок за світло та борги бакалійнику з вулиці Монжа, пекарю на розі й аптекарю з майдану. Поклади мені на могилу букет ромашок, а решту залиш собі. Зроби мені останню ласку: придбай «Ромео і Джульєтту» Прокоф’єва та слухай