Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

кінці 50-х і на початку 60-х років небагато. З роками пропорція змінюється на користь цієї категорії. До них належали групи й окремі особи з Наддніпрянщини та російські так звані демократи (з 70-х років їх починають називати дисидентами). Сюди ж належали окремі групи й особи з інших колоній імперії з демократичними ідеалами.

Категорію інших складали люди, яких засудили були за релігійні переконання, спробу втечі за кордон, шпигунство та диверсії. Сюди ж належала група в’язнів, що потрапила в політичну з кримінальної зони. Політичні історії цих людей в основному подібні й вельми прості: на кримінальній зоні програвся в карти і мусив платити життям або, наприклад, своїми яйцями. Не хотілося помирати, не хотілося яйця відрубувати і тоді непомітно брав свою торбинку і тікав на вахту з криком “убивають”! Його садили в карцер. Він карцер розписував гаслами: “Смерть комуністам!”, “Раб КПРС!”, “СРСР — велика тюрма!” тощо. Або просив папір і олівець для писання пояснення. Йому це давали і тоді заповнював аркуш примітивною грубою антирадянщиною, і просовував аркуш крізь щілку з камери назовні. Менти, обходячи вогневу смугу та перевіряючи вікна буру, виявляли листівку долі під вікном і передавали уповноваженому КДБ. Той створював справу, суд засуджував за антирадянську пропаганду й агітацію, і МВС завозила його в політичну зону — надійне місце захисту від помсти за порушення кримінальної “етики”. Очевидячки, всі вони дали письмове зобов’язання чекістові слідкувати за політичними в’язнями і доносити, але були дуже занурені в свій кримінальний спосіб мислення і життя, мало заважали політичним і жили своїм замкнутим відокремленим гуртом. Кадебіст їх час від часу активізував. Активізація ця швидко вщухала, і вони знову поверталися до свого звичного життя. Боялися повернення в кримінальний табір, тому при нагоді викрикували чекістові антикомуністичні гасла та лаяли ментів московським матюччям.

Зорієнтувавшись в структурі українських політв’язнів, я став розпитувати старих в’язнів — Шинкарука, Кравчука, Ільчука, Польового та інших, чи бувала в минулому якась система обміну знаннями?

До пошуків якоїсь упорядкованости штовхала одна обставина: кожний повстанець хотів не просто особисто познайомитися зі мною — це відбулося упродовж двох-трьох місяців від мого приїзду в зону, а претендував на тривалу бесіду і про політику, і про свою справу, і про все на світі, коли я відмовляв, то ремствували і звинувачували в погорді до простих стрільців. Я ж не гордував. Навпаки, розповіді стрільців вважав за важливе первинне джерело інформації для вивчення повстанського руху, але не хотів іти шляхом стихійного нагромадження цієї інформації, а вирішив діяти системно, це передбачало вивчення українського національно-визвольного руху знизу (як його розуміють прості повстанці) і зверху (як його уявляють ті, хто керував повстанцями). Системність передбачає необхідність вивчення руху по горизонталі — як рух проявлявся в різних областях.

Від поліцаїв-українців також не можна було відмахнутися простою фразою “прислужники фашистів”, бо, мовляв, служили німецькій поліції. Цих людей було чимало, не всі були примітивні і не всіх повело до німців почуття помсти комуністам за особисті кривди. Отже, не довіряючи їм, усе-таки слід уважніше поставитися до мотивів переходу на службу до німців.

Далі необхідно вивчати особливості національно-визвольних рухів в Естонії, Латвії, Литві, Білорусії, Вірменії, Грузії. Треба уважно приглянутися до молодих українських, російських, татарських та інших антирадянщиків, яких достатньо зібрала Москва у Мордовію.

Я поставив собі за мету молодих повстанців підносити до рівня провідників. Термін ув’язнення необхідно використати для інтенсивного вишколення, щоб після звільнення повстанці були спроможні організовувати політичних новобранців до продовження боротьби. Це завдання потребувало проведення індивідуальних бесід з багатьма націоналістами молодшого покоління, аби виділити найбільш підходящих, що вимагало певного часу.

Щоб зменшити хаотичність і внести найбільше організованости, необхідно було обговорити з людьми систему цієї роботи й освіти, і я попросив Віруна і Кравчука зорганізувати чоловік сім-вісім для розмови. Вони зібрали гурт біля табірної стаціонарної лікарні, і я звернувся з питанням, чи у минулому була якась практика передачі знань.

— Бувало, — каже Польовий, — у різний час різне. У післявоєнні роки до 1953–1954 року в концтаборах не було паперу і було лишень кілька олівців на всю зону. І листи додому писали на папері з мішків з-під цементу. Люди вимирали, як мухи. Не до навчання було, але й тоді українці сходились, бувало, навколо вчених і слухали розповіді з історії.

— Розповідали і ділилися знаннями, наприклад, Володимир Юрків і Ігор Кічак, — каже Ярема. —Вони багато робили для поширення історичних знань. Юрків, наприклад, знає напам’ять ухвали третього Великого збору ОУН.

— О, я це вже знаю, він мені розповідав! — підтвердив я.

— Так ось, — продовжив Польовий, — серед наших в’язнів вчених було мало, проте вони все-таки були. Наприклад, київські історики Антонович та Логвин. Антонович — це нібито син славнозвісного історика Володимира Антоновича. Він прекрасно знав історію. Його голова вміщала величезну кількість історичної інформації. Записів жодних не мав — не дозволяли менти, так він і без записів добре обходився. Коли вже дозволили папір і зошити, то надиктував кілька зошитів, і в’язні записали. Ми переписували і зберігали по кілька примірників. Менти час від часу знаходили і забирали, але ми встигали знову переписати і заховати. У нашій зоні один примірник є й тепер. Чекісти за нього не судять, бо Антонович уникав фраз, які мали б у собі пряму антирадянську пропаганду. Був непосидющий та завзятий націоналіст, і чекісти його вбили.

Історик Логвин за німців був у Київській міській раді. Вона була підпорядкована німцям і допомагала їм урядувати міським комунальним господарством.

— Це той, якому ви оголосили бойкот за зраду?

— Так, той. Зрадив він тепер, а 15 років за всяких умов і в різних таборах сумлінно і з бажанням викладав повстанцям історію.

Саме ці два вчених історики дали знання молодим бандерівцям, таким, скажімо, як Ігор Кічак, що понесли історичне знання далі і розширили табірну освіту.

— Знаєте, — продовжую знову, — початок системи вже встановлено: домовився кожного вівторка, коли працюватиму у першу зміну, зустрічатися після роботи з литовцями. Наразі Альгіс Пет-раускас познайомив мене з їхнім бібліотекарем, і він перекладає мені їхню книжку “Мова і нація”.

Середу і четвер зустрічаюся з нашими хлопцями. Решта днів — залежно від ситуації. А в робочій зоні стараюся говорити з естонцями та латвійцями. Треба б домовитися про наші зустрічі.

— Пропоную, — каже Кравчук, — зустрічатися кожної неділі в альтанці. Там нормально може сісти чоловік вісім. Треба буде більше — якось помістимося. Хоча не