Віктор Гюго - Трудівники моря

в себе дух Вандеї. В цьому дусі, в шанобливому схилянні перед королівським маєстатом вона намагалася виховувати І своїх дітей. Розбіжність політичних поглядів подружжя була однією з причин того, що шлюб Гюго-старшого невдовзі розпався. Діти залишилися на вихованні матері, і природно, що Гюго-підліток також формувався як рояліст. Але Сіжісбер Гюго був певен, що хлопчик, який дивиться на світ очима матері, ставши дорослим, піде по слідах батька. Так воно згодом і сталося.

В. Гюго народився хворобливою дитиною, в непомірно великою головою, яка не могла триматися на тоненькій шиї. Тільки завдяки великій любові і невсипущій турботі матері немовля майже дивом вижило і зміцніло. З дитячих років у пам'яті Віктора на все життя врізались подорожі від Парижа до Корсіки, від Корсіки до Італії, а від Італії до Іспанії — в цих місцях проходила військова служба генерала Сіжісбера Гюго. В Іспанії, наприклад, він був мадридським губернатором, одним з підручних короля Жозефа Бонапарта.

З 1812 року Віктор Гюго з матір'ю і з братом Еженом знову в Парижі (старший брат Абель залишився при батькові в Мадріді). 29 березня 1814 року підлітків розбудив гуркіт канонади. Російські та прусські війська підійшли до стін Парижа. Місто чинило опір, але не довго. Кінчилась ера Бонапарта. Почалась Реставрація, на яку стільки надій покладала Софі Гюго. Віктор разом з братом та матір'ю був присутній на церемонії вступу на престол короля Людовіка XVIII.

У Парижі Віктор спочатку одержує приватну освіту, а за Реставрації стає учнем колежу Людовіка Великого, де виховання велося в строгому консервативному дусі. Писати Гюго почав рано. Вже в п'ятнадцятирічному віці він дістав похвальний відгук Паризької Академії на оду, написану ним на тематичний літературний конкурс, оголошений академією.

Юний Віктор Гюго повністю засвоїв правила віршування класицистичної поетики й відповідно до них робив свої перші літературні спроби. За першу друковану поетичну збірку «Оди та інші Вірші» (1822) Гюго було призначено державну пенсію в тисячу франків на рік, що дало йому можливість згодом одружитися з Адель Фуше, дівчиною, яку він кохав і якій батьки не давали дозволу на одруження у зв'язку з хистким матеріальним становищем юного ліцеїста. Але радість поета була потьмарена тяжким горем — смертю матері.

Слідом за першою книжкою з'являються друком «Оди та балади» (1826), серед яких поряд з класицистичними роялістськими віршами були вже справжні поетичні шедеври: блискучі фантазії на середньовічні теми «Наречена литавриста», «Два ковчеги», «Полювання бурграфів» та ін. Успіх цієї книжки був незвичайний. То була перша спроба голосу нового літературного напряму — романтизму, який оголосив війну старому, віджилому класицизмові.

З цього часу В. Гюго не перестає писати і друкувати книгу за книгою. У кінці двадцятих років В. Гюго цілком поривав з класицистичною літературною традицією. Змінюються його суспільно-політичні переконання. Він позбувається легітимізму юності й переходить у табір ліберальної опозиції Бурбонам, в середовищі якої визрівали сили, що призвели до антироялістського повстання 1830 року.

Провідним жанром тодішньої літератури, в якому «окопалися» класицисти, була драматургія, тому В. Гюго вирішив дати бій за нове, романтичне мистецтво саме на ниві драматургії і театру.

В. Гюго відмовився від старого розмежування жанрів трагедії і комедії і подібно до Шекспіра став зображувати в своїх творах величне поруч з приземленим, героїчне поруч з нікчемним, людей високого складу душі поруч зі злочинцями, представників вищих суспільних сфер поруч з персонажами простонародними. І саме серед вихідців з соціальних низів він знаходить найблагородніші людські якості. Все це знаменувало собою рішучу демократизацію літературно-художнього мислення, набутків мистецтва слова.

Довкола В. Гюго згуртувалася ціла плеяда молодих його соратників, представників прогресивного романтизму. Серед них були поет Ламартін, брати Дешампи, Суме, Альфред де Віньї, Альфред де Мюссе, Проспер Меріме, Бейл, Бенжамен Констан, Теофіль Готьє, Сент-Бев та інші. Вождь пасивних романтиків Рене Шатобріан, який спочатку вітав Гюго, почав ставитись до нього з упередженням, у якому не останню роль відігравала заздрість до ранньої слави молодого письменника.

Теофіль Готьє, який згодом сам став знаменитим поетом, напише словесний портрет свого вождя тих незабутніх днів: «У зовнішності Гюго насамперед вражав монументальний лоб, подібний до біломармурового фронтону. Він увінчував його спокійне та серйозне обличчя, був він надлюдської краси… Його обрамляло світло-каштанове волосся, трохи довше, ніж носили тоді. Ні бороди, ні вусів, ні бакенбардів, ні еспаньйолки, старанно поголене обличчя незвичайної блідості, а на ньому світилося двоє золотистих очей, схожих на очі орла; рот з ледь опущеними куточками, твердий і вольовий за обрисами, в усмішці відкривав зуби сяючої білизни. На ньому був строгий костюм і чорний редингот, сірі панталони, маленький відкладний комірець. Манера триматись — скромна, коректна. Ніхто не впізнав би в цьому бездоганному джентльменові провідника кудлатих і бородатих розбійницьких банд, які наганяли такий жах на буржуа з голеними підборіддями».

Під час липневої революції 1880 року В. Гюго — на боці повсталого народу, але його республіканські переконання ще не утвердились остаточно, і тому він пішов на примирення з конституційною монархією Луї-Філіппа. В атмосфері революційних подій того року був написаний перший великий історичний роман В. Гюго «Собор Паризької богоматері» (1831), котрий і досі є одним з найпопулярніших його творів.

Назвемо найголовніші твори надзвичайно плідних для В. Гюго тридцятих років. Це поетична книга «Осіннє листя» (1831), драма «Король бавиться» (1832), за якою Дж. Верді написав знамениту оперу «Ріголетто» (п'єса була заборонена після першої ж вистави). Додамо до цього переліку такі п'єси, як «Лукреція Борджія», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз», поетичні книги «Пісні сутінків», «Внутрішні голоси», «Промені і тіні». Гуманістичними ідеями були пройняті психологічний етюд «Останній день приреченого до страти» та оповідання «Клод Ге».

1841 року В. Гюго після трьох провалів був нарешті прийнятий у члени Французької Академії. Проте сорокові роки були для письменника не стільки періодом нових успіхів, скільки гірких втрат і поразок. Від нього відвернулися давні друзі Альфред де Мюссе і Сент-Бев, у французькому театрі була освистана драма «Бурграфи». Вона й справді була не позбавлена недоліків. Але найбільшим ударом для нього була загибель дочки Леопольдіни, яка разом із своїм чоловіком Шарлем Вакері потонула в морі під час прогулянки на яхті. Ті, хто бачив Гюго після похорону дочки і зятя, відзначали, що за кілька днів він постарів на десять років. Відтоді аж до появи двотомника