Віктор Гюго - Трудівники моря

У сорокових роках В. Гюго багато сил віддавав політичний діяльності. 1846 року Луї-Філіпп іменував його пером Франції. І хоч у своїх політичних орієнтаціях письменник не раз помилявся, проте він завжди виступав на боці трудящого люду.

Під час революції 1848 року В. Гюго виступав як палкий республіканець, але він не розгадав хитрого маневру Луї Наполеона, який, прикриваючись авторитетом свого великого дядька, посів президентський пост у новому республіканському уряді з тим, щоб зробити державний переворот і узурпувати верховну владу в ролі монарха-диктатора. Зате, коли в кінці 1851 року переворот Наполеона Малого (так його охрестив В. Гюго) було здійснено, письменник з усією безкомпромісністю і безстрашністю виступив на захист республіки. Над Гюго зависла небезпека. Його голову було оцінено на суму в двадцять п'ять тисяч франків. Тільки завдяки відданості та винахідливості подруги письменника Жюльєтти Друе Гюго не був розстріляний (наказ про його розстріл на місці був даний вірним новоспеченому імператорові військовим частинам).

З кінця 1851 по 1870 рік В. Гюго у вигнанні. Спочатку він зупинився в Брюсселі. Але через кілька місяців на вимогу Луї Наполеона бельгійський уряд відмовив йому в політичному притулку. Гюго поселяється на острові Джерсей. Це колишня французька земля, але Джерсей, як і інші острови Ла-Маншського архіпелагу, підвладний Англії. Тут він розгортав велику політичну, журналістську та літературну роботу, спрямовану проти Луї Бонапарта. 1855 року за непоштиву статтю в газеті «Людина» з нагоди візиту у Францію англійської королеви губернатор Джерсею запропонував Гюго покинути острів. Гюго поселяється на сусідньому Гернсеї, де минули наступні п'ятнадцять років його вигнання. Навіть після того як імператор оголосив амністію своїм політичним противникам, В. Гюго не повернувся до Франції, прирікши себе на обтяжливе добровільне вигнання. Він сказав, що повернеться на батьківщину тільки тоді, коли там знову буде республіка, і свого слова він дотримав.

З невеличкого острова, об який розбиваються хвилі Атлантики, Гюго стежить за визвольною боротьбою багатьох народів світу. Він вживав заходів для порятунку американського борця проти рабства Джона Брауна, засудженого до страти 1859 року, він добився відміни смертної кари в Швейцарській республіці. Коли 1863 року в Польщі вибухнуло повстання, В. Гюго звернувся в Лондонському «Колоколе» Герцена зі зверненням до російських солдат та офіцерів не виступати проти польського народу. 1859 року його вдруге обирають головою конгресу «друзів миру», який відбувся в Лозанні.

Роки вигнання — найплідніший період життя Гюго в творчому відношенні. Тут він написав такі великі прозові полотна, як «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, яка сміється». Вершиною поетичного генія Гюго стали «Споглядання». Тут було написано два томи «Легенди віків». (Третій появився друком уже після повернення поета на батьківщину.) Гімном радості, воскресінням молодості і юнацьких надій прозвучала поетична збірка «Пісні вулиць і лісів» (1865). Тоді ж була створена історико-літературна і теоретично-літературознавча книга «Шекспір». Вона постала з передмов Гюго до перекладів усіх творів Шекспіра, які здійснював на Гернсеї син поета — Шарль Гюго.

1870 року розпочалася франко-прусська війна. 4 вересня впала імперія, і Франція знову була проголошена республікою. 5 вересня Гюго був уже в Парижі. Скінчилося дев'ятнадцятирічне вигнання. Паризької комуни Гюго не зрозумів. Він побачив у ній тільки насильство, загрозу республіканізму. Але коли він став свідком того, як розправляються над комунарами тьерівці, то рішуче перейшов на бік переслідуваних. Свою квартиру в Брюсселі він оголосив місцем притулку для всіх, хто побажає. І багатьох революціонерів йому вдалося врятувати від видимої смерті.

Після короткочасної еміграції, викликаної падінням Паризької комуни, В. Гюго знову повертається до Парижа і проводить тут решту своїх днів. Незважаючи на похилий вік, він активно працює як письменник, і чимало з його творів цього періоду — справжні шедеври. Особливо слід відзначити роман «Дев'яносто третій рік» (1874) — гідне завершення гігантського романного потоку великого письменника.

18 травня 1885 року Парижем розлетілася тривожна звістка: Віктор Гюго смертельно хворий — крововилив у легені, ослабло серце. Чотири дні Франція прислухалася до останніх подихів улюбленого поета. 22 травня, в день його смерті, було оголошено загальнонаціональну жалобу.

Тіло поета, згідно з його заповітом, везли на бідняцькому візку. Два мільйони людей, шанувальників письменника, проводжали його труну до Пантеону. Жалобні марші переривалися вигуками: «Хай живе Гюго!» Подібних похоронів не знала світова історія.

Хоч якою багатогранною була літературна діяльність В. Гюго, хоч геній його могутньо виявлявся у всіх жанрах мистецтва слова — поетичному, драматичному і прозовому, та найбільша частка читацького успіху випала на його романи. В. Гюго не створив такої гігантської серії пов'язаних між собою романів, як його друг і сучасник Оноре де Бальзак, автор «Людської комедії», чи навіть прозаїк наступного покоління Еміль Золя, творець «Ругон-Маккарів». Як письменник-романтик Гюго ставив перед собою інші ціль Якщо реалісти Бальзак і Золя крок за кроком показували виразки буржуазного суспільства, то Гюго концентрував свою увагу на піднесено-героїчних та філософських аспектах людського існування. Він брав людину на вершинах її морального подвигу, досліджував історію в час найбільших національних потрясінь, зокрема вибухів революційної енергії суспільства.

Людина і всесвіт, особа і суспільство, шляхи розвитку людської цивілізації, боротьба між добром і злом у химерному, мінливому і часто незбагненному плині життя — ось основні проблеми його прози. І їх він намагався розв'язувати в певному взаємозв'язку і послідовності. Романові ж «Трудівники моря» в системі цих зв'язків і послідовностей належить особливе місце.

Годі говорити, наскільки важливими є проблеми, порушені в «Соборі Паризької богоматері» (боротьба людини проти гніту релігії) чи в «Знедолених» (гнівному звинуваченні всіляких форм соціальної несправедливості, гноблення людини людиною, особи — суспільством тощо). Однак проблема «Трудівників моря» — протистояння людини і природи при всій нерозривній пов'язаності їх між собою — належить до вічних проблем.

«Трудівники моря» написані на Гернсеї і присвячені Гернсеєві, «гостинним і вільнолюбним скелям, закутневі древньої нормандської землі, в якому проживає маленький і гордий приморський народ». На цьому наголошуємо особливо, бо якщо для «Знедолених» і «Людини, яка сміється» Гернсей — тільки місце написання, то створення «Трудівників моря» без тривалого перебування В. Гюго на острові було б немислиме. Минуло майже десять років проживання письменника в цьому його притулкові, поки він сягнув по перо, щоб поставити на папері перші слова роману — слова посвяти. За цей