Віктор Гюго - Трудівники моря

прямовисний, і під ним було так глибоко, що в тиху погоду кораблі могли безпечно плисти по фарватеру на відстані кількох кабельтових від скелі.

«Кашмір» був поряд. Він появився зразу, наче піднявся з океану. Здавалося, він ріс над водою. Так росте, видовжуючись, тінь. Такелаж корабля вимальовувався проти неба чорними лініями, а довкола ледве гойдалося величне море. Високі вітрила, на мить затуливши сонце, стали майже рожевими і дивовижно прозорими. Вода ледь-ледь муркотіла. Ніякий шум не скаламучував величної тиші, серед якої урочисто плив силует корабля. На палубі було видно все як на долоні. «Кашмір» майже торкнувся скелі.

Стерничий стояв за румпелем, юнга ліз вантами, пасажири, спершись на борт, споглядали безхмарне небо, капітан курив. Але не це бачив Жільят.

На палубі був куточок, залитий сонцем. Туди й спрямував він свій погляд. Там, у золотому сяйві, він бачив Ебенезера і Дерюшетту. Вони сиділи в цьому сліпучому сяйві одне біля одного в граційних позах, як дві пташки, що гріються в променях полудневого сонця. Сиділи вони на лавочці, зверху прикритій невеличким тентом з просмоленої парусини. Гарно обладнані кораблі пропонують такі лавочки пасажирам, і якщо це англійське судно, то на них можна прочитати: «Тільки для дам». Дерюшетта схилила голову на плече Ебенезера, Ебенезер обіймав Дерюшетту за стан; вони трималися за руки, їхні пальці сплелися. В ангельських рисах їхніх витончених облич, які аж променилися чистотою, була відчутна різниця. Одне здавалося невиннішим, друге — одухотворенішим.

Їхні цнотливі обійми були такими виразними! У них поєднувалися і пристрасть, і сором'язливість. Лава вже стала альковом і майже гніздом. І водночас її оточував ореол, світлий ореол кохання, що злітає в хмари. Все охоплювала божественна тиша.

Зосереджений погляд Ебенезера світився вдячністю, губи Дерюшетти безмовно ворушились; і серед цієї чарівної тиші, в ту коротку мить, коли вітер дмухнув на берег, а судно ковзнуло за кілька сажнів від крісла Гільд-Гольм-Ур, до Жільята долинув ніжний і милий голос Дерюшетти: — Подивись-но! Мені здається, там, на скелі, — людина. Видиво щезло.

«Кашмір» проплив повз мис «Будинку на Пустирищі» і пропав у глибоких проваллях хвиль. Не минуло й чверті години, як його щогли й вітрила перетворились у якийсь обеліск, що танув на обрії. Вода сягала Жільятові до колін. Він дивився вслід судну.

Вітер у відкритому морі посвіжішав. Жільят бачив, як на «Кашмірі» поставили нижні ліселі й клівери, щоб скористатися з наростаючої сили вітру. «Кашмір» уже вийшов із гернсейських вод. Жільят не зводив з нього очей. Вода доходила йому до пояса. Приплив піднімався. Час минав.

Чайки і баклани тривожно кружляли над ними. Здавалося, вони хочуть його застерегти. Не виключено, що в цих пташиних зграях була і чайка з Дуврів, яка впізнала Жільята. Минула година.

Вітер з відкритого моря не відчувався на рейді, але «Кашмір» зменшувався дуже швидко. Отже, судно, безперечно, пливло вже повним ходом. Воно майже досягнуло скель Каске. Довкола підніжжя крісла Гільд-Гольм-Ур море не скипалося піною, хвиля не била в граніт. Вода піднімалася спокійно. Вона майже сягала Жільятових плечей. Минула ще одна година.

«Кашмір» уже покинув води Оріньї. На хвилину він сховався за скелю Ортах. Він заплив за скелю, потім появився з-за неї, як місяць після затемнення. Вітрильник мчав на північ. Він вийшов у широке море. Тепер він перетворився на цятку, яка мерехтіла від сонячного проміння. Птахи кружляли над Жільятом, уривчасто кричали. Над водою виднілась тільки його голова. Море піднімалося з лиховісною лагідністю. Жільят, не рухаючись, дивився, як зникає «Кашмір».

Був уже майже повний приплив. Западав вечір. На рейді, позаду Жільята, рибальські човни поверталися додому.

Погляд Жільята, спрямований удалечінь, був нерухомий.

В цих нерухомих очах не лишилося нічого земного. В скорботному і спокійному погляді крилося щось невимовне: він був сповнений тієї незворушності, яку породжує нездійснена мрія; то була моторошна покірність іншій долі. Напевно, таким поглядом супроводжують зірку, що падає, цей погляд, все ще прикований до однієї цяточки на всій безмежній водній широчіні, дедалі темнішав, неначе смеркло небо. Як скеля Гільд-Гольм-Ур у неозорому морі, потопав глибокий погляд Жільята у безмежному спокої небуття.

«Кашмір» тепер став маленькою плямкою, ледве помітною у серпанку туману. Треба було знати, де він, щоб розрізнити його. І ця нечітка плямка зблякла. Потім вона ще поменшала. Потім зникла.

Коли судно щезло за обрієм, голова сховалася під водою. Лишилося тільки море.

1866 р.

ВІКТОР ГЮГО І ЙОГО РОМАН «ТРУДІВНИКИ МОРЯ»

1985 рік у Франції оголошено роком Віктора Гюго. Нагода — сто років від дня смерті великого письменника. Однак відзначатимуть його пам'ять не тільки на його батьківщині.

На схилі нашого складного й тривожного XX століття загальнолюдська велич Гюго не тільки не потьмарюється, а навпаки, осявається ще яскравішим вогнем віри й надії, яким пломениться його гігантська спадщина і який приковує до себе мільйони й мільйони наших сучасників. Речник гуманізму і соціальної справедливості, захисник знедолених, палкий борець за демократію, мислитель, який порушував найболючіші проблеми життя кожної окремої людини, цілих соціальних груп, суспільних класів і народів, голова першого конгресу миру, автор численних поетичних книг, п'єс, романів, якими й досі зачитуються по всіх куточках планети, — таким постає В. Гюго тепер перед очима світової прогресивної громадськості. В нашій країні він був і лишається одним з найпопулярніших зарубіжних письменників.

Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 року в місті Безансоні. Він був третім сином Леопольда Сіжісбера Гюго, офіцера, який за Наполеона Бонапарта дослужився до генеральського чину. Мати Гюго походила з багатої родини судновласника в Нанті. Її переконання різко розходилися з світоглядом Леопольда Гюго, вона була запеклою роялісткою, яка ввібрала