Віктор Гюго - Трудівники моря

ніким не поміченим, бо скрадався позаду суден, витягнутих на берег для ремонту. Низка плоских каменів, укладених на великій відстані один за одним, полегшували йому перехід Ніхто Жільята не помітив. Юрба товпилася з другого боку гавані, поблизу її горловини, — там, де стояла «Оселя відважних». Його ім'я перелітало з уст в уста.

Про нього говорили так багато, що на нього самого не звернули уваги Жільят пройшов мимо, ніби розчинившись у тому шумі, винуватцем якого був сам.

Здалеку він побачив свого човна на тому ж місці, де він його пришвартував. Побачив трубу машини між чотирма ланцюгами, теслярів, зайнятих роботою, силуети людей, які ходили то в один, то в другий бік, почув громовий, бадьорий голос меса Летьєрі, що давав розпорядження.

Жільят звернув у провулок.

Позаду «Оселі відважних» було безлюдно, бо всі з цікавості збіглися на набережну.

Жільят пішов стежкою вздовж низенької садової огорожі. Дійшовши до закутка, до росла дика мальва, він зупинився; знову побачив камінь, на якому сидів стільки разів; побачив дерев'яну лавочку Дерюшетти. Глянув на алейку, на землю, де ще недавно обнімалися дві тепер уже зниклі тіні.

Він рушив знову. Піднявся на горб замку Валль, зійшов з другого його боку і попрямував до «Будинку на Пустирищі».

Бухта Уме-Параді була пустельною.

Дім лишався таким, яким він його покинув уранці після того, як, одягшись, вибрався в порт Сен-П'єр.

Вікно було відчинене. Крізь нього виднілася стіна і волинка на цвяху.

На столі лежала маленька Біблія, подарована на знак вдячності незнайомим, який виявився Ебенезером.

Ключ стирчав у дверях. Жільят підійшов, замкнув двері подвійним поворотом ключа і, поклавши ключ у кишеню, пішов геть.

Попрямував не в глиб острова, а до моря.

Він перетнув навскоси сад, аби якомога скоротити собі шлях, не пощадив і грядок, тільки ж намагався не пом'яти брюссельської капусти, яку він посадив тому, що її любила Дерюшетта.

Переліз через огорожу й спустився до кам'яних брил.

Ішов, тримаючись довгої і вузької лінії рифів, які з'єднували «Будинок на Пустирищі» з Воловим рогом — величезним гранітним обеліском посеред моря. Саме там і було крісло Гільд-Гольм-Ур.

Він переступав з каменя на камінь, як велет з вершини на вершину гір. Крокувати по гостряках підводних скель — усе одно, що ходити по гребеню покрівлі.

Якась рибачка з сачком у руках, що бродила неподалік боса по калюжах, гукнула йому, пробираючись до берега:

— Обережно! Вода прибуває! Жільят продовжував іти.

Дійшовши до Рогу — скелі, яка замикала риф і була найвищою його точкою з боку моря, він зупинився. Тут берег закінчувався. То була прямовисна стіна невеличкого мису.

Жільят оглянувся.

У відкритому морі погойдувалися на якорях кілька рибальських баркасів. Час від часу борти цих човнів мінилися сріблом у променях сонця — то з води витягали сіті.

«Кашмір» іще не доплив до Сен-Сансона; на ньому поставили великий марсель.

Корабель ішов між Ермом і Жет-У.

Жільят обігнув скелю. Опинився під самим кріслом Гільд-Гольм-Ур, біля підніжжя тих крутих сходів, з яких менш ніж три місяці тому він допоміг зійти Ебенезеру. Він піднявся по них угору. Майже всі приступці були вже під водою. Тільки два чи три лишались сухими. Саме по них він ступав, піднімаючись.

Приступці вели до крісла Гільд-Гольм-Ур. Жільят підійшов до нього, озирнувся, закрив долонею очі й повільно повів нею від однієї брови до Другої, — здавалося, що таким жестом він стирав своє минуле. Потім сів у гранітну нішу. За його плечима височіла скеля, під ногами простиралося море.

В ту ж мить «Кашмір» проминув масивну круглу вежу, що виринала з води. На цій вежі сторожував сержант з гарматою — вона відмічала на рейді половину дороги від Ерма до порту Сен-П'єра.

Над головою Жільята в щілинах скель ледве хиталися стебла гірських квітів. Скільки глянеш оком, голубіла вода. Вітер дув зі сходу, тому біля острова Серк не було прибою — з Гернсею видно тільки західну частину острівця. Здалеку ледь виднілись оповиті серпанком береги Франції і жовтіла довга смуга пісків Картре. Інколи над головою Жільята пролітав білий метелик. Метелики люблять пурхати над морем. Вітер ледве віяв. Синява небес і моря ніби застигла. Ніяке хвилювання не скаламучувало своєрідних змійок то з темнішої, то із світлішої голубіні, якими на поверхні моря позначувалися приховані звивини мілин.

«Кашмір», якого ледве підганяв вітер, напнув марса-ліселя, щоб скористатися з бризу. Він окутався вітрилами. Ішов на половину вітру, тому ліселі змушували його триматися самого берега Гернсею. Проминув віху Сен-Сансона. Ось він порівнявся з горбом Валль. Зараз обігне мис «Будинку на Пустирищі». Жільят дивився, як наближалося судно.

Повітря й вода наче дрімали. Приплив наростав, але не піднімаючись валом, а плавно здуваючись. Віддалене шумування хвиль, долітаючи з відкритого моря, нагадувало спокійне дихання дитини.

З гавані Сен-Сансона долинали короткі глухі удари — то були удари молотків. Очевидно, теслярі встановлювали талі і платформу для того, щоб вивантажити машину з човна. Гранітна товща стіни, до якої притулився Жільят, поглинала ці звуки, і він їх майже не розрізняв. «Кашмір» наближався повільно, мов привид. Жільят чекав.

Раптом щось хлюпнуло. Жільяту стало холодно, він глянув униз. Його ніг торкнулась вода. Він опустив очі, знову підвів погляд. «Кашмір» був уже зовсім близько. Крутосхил, у якому дощі видовбали крісло Гільд-Гольм-Ур, був такий