Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

наче розписувався, що хотів її знайти для Старших Братів. Простір під дахом

наповнився криками: «Убиймо його! Зрадник!». І раптом із глибини барака

пролунав дзвінкий чистий голос:

— Не треба його віддавати! Я знаю секрет Матері Вітрів! Я знаю, як

спустити її на землю.

З приходом Армії потвор Талавір зовсім забув про Чорну Корову.

Болбочан здивовано розвернувся. Його приклад наслідували інші. Дівчинка

знічено всміхнулася. Вона явно не розраховувала на таку увагу.

— Дай-но вгадаю: секрет тобі наснився? — На обличчі Болбочана розцвіла

посмішка, наповнена дикою сумішшю глуму та ніжності.

— Так. Ні. Це все Ма. Але я скажу тільки йому. — Чорна Корова, відсікаючи всі звинувачення, що пролунали на адресу Талавіра за мить до цього, вказала пальцем у його бік.

***

Дівчинка відвела Талавіра в найтемніший куток барака й попросила

нахилитися, потім стала навшпиньки, притулила долоні до його вуха й

прошепотіла свій секрет. Очі Талавіра здивовано розширилися. Але Чорна

Корова лише кивнула.

— Відійди від неї! Відійди! Відійди! Від неї! — мухою задзижчала в голові

Амага.— Як вона? — Талавір потер бляшку в лобі, намагаючись відігнати думки

відьми.— Думає про вас. — Чорна Корова примружилася і з підозрою зазирнула в

його обличчя. — І картає себе за це.

— Чому?

— Вона не хоче, щоб ви їй подобалися. Думає, що це робить її слабшою.

Раніше я теж так думала. Вважала, що найгірше в житті — втрачати того, кого

любиш. Ліпше самій першій про всіх забути.

— А тепер?

Талавір очікував тих самих докорів, що й від Ніязі. Він дозволив забрати

Бекира. «Відійди від неї! Відійди! Відійди!» — кричала Амага так, що йому було

боляче дивитися в обличчя Чорної Корови.

— Втрачати страшно, — продовжила дівчинка. — Саме страх не дав мені

битися на повну силу.

— Це не твоя провина.

— Пам’ятати помилки означає намагатися їх виправити. Так казав мій

батько. Чи я вигадала, що він так сказав? — Дівчинка замислено розчесала довге

волосся тонкими блідими пальцями. — Байдуже. Я вже не боятимуся. І ми

врятуємо Бекира та Ма.

«Якщо я виживу й залишуся при своєму розумі», — подумав Талавір, але

думка про те, що Ма про нього згадує, наповнила теплом і змусила губи

розтягнутися в мимовільну дурнувату усмішку. Він їй потрібен.

— Ви маєте відпустити Сімурга. Він приведе інших.

— Це ти теж побачила вві сні?

Дівчинка кивнула, відьма завила, Талавір подумав: ще кілька хвилин таких

тортур — і він кинеться головою об стіну.

— А Бекира ти теж бачила? Як він?

«Якщо хлопчик не дістанеться Таргу, він зжере твою душу, і ти навіки

залишишся зі мною», — у відчаї завищала Амага. Талавір так і не зрозумів, чому

відьма боїться Чорної Корови. Але, попри біль і дражливий шум у голові, це

його потішило. Відьма має слабке місце.

— Я бачила лише жінок. — В очах дівчинки з’явився сум. — Здається, навіть маму. — Талавір подумав, що зараз вона замовкне й наступні фрази

доведеться видирати кліщами, але Чорна Корова продовжила: — Дівчинка з

Матері Вітрів, дочка Сахана Трошки, сказала, що з Бекиром усе добре. Він спить.

Я знаю, ви не дасте його образити? — останнє прозвучало як запитання.

«Чому вона так сказала? Невже знає про Амагу?» — Талавір зазирнув в

обличчя дівчинки в пошуках відповіді, і тут за його спиною хтось заскавучав і

повалився на підлогу. Талавір обернувся і побачив Гєру Сєрова, що обвив себе

руками й качався по долівці. Кебап не дозволяв до нього підходити. Ніязі

прошмигнув між ногами велета, схопив старого за голову й влив до його рота

кілька крапель води. Гєра на мить затих, а потім почав плюватися словами в бік

Талавіра:

— Ти брудний Кіммерик. Я знаю, чого ти хочеш. Ти схожий на свого

батька. Того хтивого пройдисвіта, який спокусив Тамарку — сестру моєї Олечки.

Талавір здогадався, що Гєра Сєров бачить у ньому Мамая.

— Але я вбив твого батька, вбив у тюрмі в Шейх-Елі, — продовжив

стогнати Сєров. — І будинок тобі не дістанеться! Ніколи! Генерал Сєров віддав

його мені. Мені й Олечці. Я вірно йому служив. Я зарив тіло Тамарки після того, як вона тебе народила. Але як, як вижив ти?! Якою силою?

— Небагато тут у тебе друзів, га, Повноважний? — Болбочан підкрутив

вуса. За його спиною принишкли армійці. Навіть фраза Чорної Корови про те, що вона знає секрет Матері Вітрів, не припинила торги за його життя.

— Ну ж бо вгадаю, — Талавір кивнув на Сашу Бідного, — оцей агітував

мене віддати Гавену Белокуну, урятувати так кілька життів. А знаєш, я не проти.

Забирайте дітей і йдіть звідси.

Талавір розвернувся й несподівано схопив дівчинку за руку. Він почувався

смертельно втомленим. На боротьбу з отрутою Амаги та її брата йшли всі сили, а, крім того, він мусив відбиватися від божевільних нападок Сєрова та Саші

Бідного, ще й терпіти підозри армійців. Але це був його вибір, за який не мусили

вмирати інші.

— Ти маєш рацію, родина — це найважливіше, — сказав він Чорній

Корові. — Поки ти знаєш, заради кого б’єшся, ти існуєш. Ти людина. Але

набагато важче просто вижити заради того, кого любиш. Бекир не хотів би, щоб

ти померла.

— Це не вам вирішувати! — Чорна Корова висмикнула долоню. В останню

мить він відчув жар її пальців. — Я нікуди не піду.

— І ми не підемо, — сказав Болбочан. — Ти не правий щодо Саші Бідного.

Гниле м’ясо, навпаки, вважає, що треба битися. Багато хто тут тобі не вірить.

Але я так