Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

зачерпнув боткхи.

— Знаємо! Він говорить правду! — Ніязі розштовхнув армійців і кинувся

на груди до велета з тесаком. — Цей велет — Кебап — онук Азіза-баби, він

німий, а Гєра й справді Гєра, наш бей. Дід теж живий? Азіз-баба живий?

Гєра злякано вибалушив очі, а Кебап навіть не поворухнувся.

— Де ви їх знайшли? З ними був мій дід?

— На виході з Шейх-Елі, тільки цих двох, — ледь видушив із себе

Болбочан. Його рот був повен їжі. — А я думав, їх духи довели до сказу, тому й

не відповідають. У Шейх-Елі повно духів.

За кілька хвилин барак наповнився криками й сум’яттям. Армійці розвели

ще одне багаття. Широким колом пустили бурдюк із кумисом та брагою. У

повітрі запахло юшаном і полином. Талавір потягнув Гєру за рукав і посадив

поряд із собою. Кебап, наче статуя на кургані, залишився стояти біля дверей.

— Навіть іржаве м’ясо тут? Чи тепер уже солоне? — Болбочан окинув

Талавіра швидким байдужим поглядом. — Буруне, тремтливе м’ясо, вийди так, щоб я тебе бачив. Що тут сталося? Де хлопчик і що з вогняним дівчам? Я

віддавав акинджиям двох здорових дітей.

— На відміну від моїх, вони живі, — пробурмотів Болбочану Саша Бідний

і кивнув на тіло Близнюків біля вогнища.

Бей армійців зазирнув під попону. Біля його плеча щось замиготіло.

Талавір бічним зором вихопив постать армійця з юрту Сахана Трошки. Бурун

говорив так само швидко, як і рухався. Але Болбочан, здається, усе розібрав.

— Сахан Трошки, дурна твоя голова. — Болбочан нарешті підняв чашу в

пам’ять про товариша. — Він прийшов сюди рятувати дитину, яку забрали на

досліди. Погане, кволе дитя, зовсім не росло. Ми знайшли її на попелищі Станції

тринадцять років тому. І відтоді вона жодним чином не змінилася, ще й суєром

смалила. Через неї загинуло кілька гарних армійців. Але Сахан Трошки любив її, немов свою. Ех, дурне-дурне м’ясо. Але що вже поробиш? Залишається

помститися за його кров.

— Істинно! Істинно говориш! Вжаримо Матір Вітрів у пам’ять про Сахана

Трошки! — підтримали бея армійці.

— Мститися — хороша справа. Але з тобою лише один юрт. Коли прийде

решта? — запитав Талавір.

— А чого це зрадник нас допитує? — фиркнув Шипохвіст і злизав із носа

набубнявілу краплю слизу.

— Це колишній Старший Брат? Це він утік із Матері Вітрів? Може, він

засланий? — питали ті, хто не бачив його раніше.

— Яваш! Хіба ви не бачите, як зрадника смачно поцілував суєр? —

миролюбно сказав Болбочан і схилився над Талавіром. — Геть заріс сіллю. Отже, благословенний. Генерал Григоренко-другий ще не ухвалив рішення. Відпустив

тільки мене.

— І коли він його ухвалить? Коли Мати Вітрів перетворить усіх нас на

попіл?

Болбочан підкрутив залізного вуса масними пальцями. Його око

незадоволено блиснуло.

— А ти, солоне м’ясо, ти ж звідти, розкажи якийсь секрет Матері Вітрів?

— Талавіру здалося, що Болбочан теж незадоволений таким зволіканням з боку

Григоренка-другого. — Може, знаєш, як спустити Станцію на землю? Це було б

корисніше за десяток юртів. Колись один армієць — Балух — думав, що для

цього треба підірвати комутаторну кабіну, обірвати трос. І вони це зробили

ціною власних життів, але знаєш що? Мати Вітрів так і залишилася в повітрі. Що

скажеш ти?

Армійці перезирнулися. На цю загадку ніхто не знав відповіді.

У бараку зависла тиша, але Талавір був змушений визнати, що теж не

володіє секретом. Болбочан зневажливо повів бровою. Але в його обличчі не

було злоби, лише втома й розуміння того, що завтра в бій. Тож Талавір для нього

був або баластом, або товаришем по зброї. В обох випадках не вартим зайвих

слів. Усе, що Болбочан міг сказати, мало бути адресоване його людям.

Залізновусий набрав у легені повітря, хвацько скинув голову — око на

пружині описало коло — і заговорив глибоким, чітким голосом:

— Швидше за все, завтра ми помремо. І це, слава Богу Спалахів, буде

героїчна смерть на святому дженк-майдані — полі битві. Дякуємо Сахану

Трошки та іншим загиблим, які проклали шлях. — Болбочан підняв чашу, його

товариші викрикнули «Буа-ах!». — Наші смерті розворушать Дешт. Покажемо

колаборантам, що потвори можуть битися!

«І вмирати», — подумав Талавір.

— Нам потрібно більше сил. Треба покликати амазонок, усіх, хто здатен

тримати зброю, — спробував втрутитися він. — Може, якось переманимо на свій

бік грифонів? Один уже з нами, решта теж можуть прийти. Потягнемо час, поторгуємося з Белокуном. Мені є що йому запропонувати, — слова Талавіра

потонули в черговому «буа-ах».

Армійці були наче тулпари на марші. Таких легше вбити, ніж змусити

слухати. А потім передранкову тишу розірвав черговий гімн Двобогу. Більшість

армійців зіщулилася, затуляючи вуха.

Талавір не зразу зрозумів: щось змінилося. Музика змовкла, але слова

продовжували лунати. І вони належали Сфені.

— Відпустіть Талавіра Каркіноса — і ми дамо вам піти. Опір означає

смерть. Рішення — коли сховається Йилдиз. Талавіре, ми чекаємо на тебе. У нас

була домовленість. Я виконаю те, що обіцяла… Відпустіть Талавіра Каркіноса

— і ми дамо вам піти…. — усе лунав і лунав запис. Тиша, що прийшла потому, була дзвінкіша за гімн.

— А я казав, що ти засланий, пташко, — прохрипів Саша Бідний.

Армія потвор немов прокинулася. Ще мить тому вони були готові на

смерть, а тепер сперечалися, що робити з Талавіром.

— Про яку домовленість вона згадувала? — Живе око Болбочана палало, наче вогонь.

— Не було жодної домовленості. Вона хотіла, щоб я дізнався про Золоту

Колиску. Але її не існує.

Для Армії потвор Золота Колиска була найсвятішою реліквією, а Талавір