Джо Хілл - Пожежник

північного поля: широкої відкритої ділянки, де годі шукати укриття. Надворі стояли дві вантажівки, повні людей та зброї. Гарпер уже все обміркувала й не бачила жодного виходу.

— Де Ґіліян? — кричала Ґейл. — Хтось бачив мою сестру? Хтось бачив, щоб вона заходила всередину?

Ґейл відступила від дверей і рушила до нефа, де скупчилися майже всі таборяни.

Гарпер стисла Джонове плече.

— Думаєш, зможеш піднятися тими сходами?

— Іди, — відказав він. — Я за тобою.

— Я не лишу тебе позаду. Цього не буде. Ми підемо нагору разом.

Він закивав, витираючи зі щоки кров.

— Що ж, тоді гайда. Звідти матимемо гарну позицію для обстрілу. Байдуже, скільки їх там. То снайперське гніздо. Ми ще можемо пробитися звідси з боєм. Якось. Ще не все втрачено, Вілловз.

Та він помилявся. За якусь мить, розлітаючись бризками блакитного полум’я, у південну стіну церкви влучив перший коктейль Молотова.

9

Керол рвучко крутнулася на підборах. Під склепінням нефа луною розносилися крики про допомогу, молитви до Ісуса, благання милосердя та прощення. Збита з пантелику, Керол тупо витріщалася у довге заповнене юрмою приміщення.

Хтось розтягнувся на підлозі, а хтось тулився на лавах в обіймах близьких. Багато людей повсідалися попід вівтарем. Норма сіла на східцях, які вели до помосту, без упину гойдаючись та хитаючи головою.

— Чого ви плачете? — загорлала вона. — Нащо ви плачете? Ви думаєте, нам звідси не вибратися? Гадаєте, ми у пастці? Блискіт дожидається і нікому нас не спинити. Ми полетимо туди гуртом і врешті звільнимося! Не час ридати! Час співати!

Вікна з вітражами, що тягнулися уздовж зали, були зашиті листами фанери, прибитими знадвору гвіздками. Один такий лист тепер палав, і мерехтливе полум’я кидало на лави яскраві барвисті відблиски світла.

— Час співати! — знову заголосила Норма. — Нумо! Нумо, давайте!

Її шалений погляд урешті відшукав Керол, яка стояла у протилежному кутку зали, відрізана збентеженою юрбою.

— Матінко Керол! Ви знаєте, що нам треба! Ви ж знаєте!

На якусь довгу мить Керол застигла, втупившись у Норму, немовби геть нічого не розуміючи. А тоді набрала повні груди повітря й узялася співати.

— «Прийдіть усі вірні...»— заспівала Керол[159]. Спершу, крізь стогін й крики, її було важко розчути.

Ззовні об каплицю забарабанили кулі, обдаючи будівлю сталевою зливою.

— «...в радості і торжестві!» — провадила Керол сумним, наляканим і приємним голосом. Вона обійшла Майкла й ступила до нефа, широко розвівши руки. З кінчиків пальців на долівку скрапувала кров.

Поряд була Ґейл. Очевидно, покинувши спроби відшукати сестру, вона стояла збоку і вся тремтіла. Керол узяла дівчину за руку. Ґейл здивовано глипнула на неї, ледь помітно здригнувшись, неначе Керол її вщипнула.

Керол стисла її пальці та провадила:

— «Прийдіть усі... прийдіть усі... до Віфлеєма!»

— Так! — заволала Норма. — Так! До Віфлеєма! До Блискоту!

До голосу Керол долучився інший — чийсь переляканий голосок з юрми недоладно їй підспівував.

Десь у натовпі хтось знову і знову викрикував: «Ми всі помремо! Ми всі тут помремо! Боже, ми помремо!»

Глянувши на руку Керол на своїй руці, Ґейл не стрималась і заплакала. Вона ридала так гірко, що здригалися плечі. Але потім теж долучилася до співу.

Невдовзі співало вже з півдюжини людей. Їхні голоси здіймалися, підносячись до кроков: «Прийдіть та узрійте його! Родився янголів король!»

Завитки драконячої луски Керол замиготіли блискучими рожевими вогниками. Крізь тонкий шовк піжами Гарпер бачила, як Керол уся починає сяяти.

Журливим, скорботним голосом, Норма заголосила: «Прийдіть, поклонімося! Прийдіть, поклонімося! Прийдіть, поклонімося!»

Це було щось більше, ніж заклик — це прозвучало майже як погроза.

Ще один «Молотов» поцілив у південний бік церкви. Стіною заструменіло полум’я. Двоє чоловіків кинулися до неї та пальтами силкувалися загасити вогонь.

— Це кінець, — сказала Пожежнику Гарпер. — Усе скінчено.

Керол поволі рушила до вівтаря. Вона ступала крізь натовп, а люди підводилися й тягнулися до неї. Заскрипіли лави — люди совали їх убік. Вони пхалися й продиралися, аби дістатися ближче до неї.

Віряни простягали до Керол руки, співали з нею, обличчя багатьох світилися обожнюванням. Один маленький хлопчик поспішав за нею слідом, підстрибуючи та плескаючи в долоні, в якомусь незбагненному пориві хвилювання, неначе прямував до воріт парку розваг, у який його давно обіцяли зводити батьки. Керол тиснула людям руки, пробираючись уперед, як справжній політик крізь юрбу, часом нахиляючись та торкаючись губами до чиїхось долонь, ані на мить не спиняючи співу. Певна річ, вона любила їх. Це була любов хворобливого, зіпсованого ґатунку — десь така, гадала Гарпер, яку до неї плекав Джейкоб, — проте вона була щирою, і це все, що Керол могла тепер їм дати.

Кулі забарабанили по дерев’яних дверях позаду них, вирвавши Гарпер з трансу. Вона розвернула Пожежника і так-сяк дотягла його до прихистку кам’яної арки, за якою здіймалися догори сходи. Кулі сичали й свистіли, щерблячи плити на підлозі за Гарпер і Пожежником. З братом на руках Еллі протиснулася поміж них.

— Є ідеї? — запитала вона, не виказуючи паніки.

— Можливо, вдасться вибратися дахом, — відповів Пожежник.

Гарпер знала, що тільки-но вони вилізуть на дзвіницю, вороття назад не буде — принаймні для неї. Дахом каплиці вона не втече ніяк. Занадто високо. Якщо вона зірветься, то потрощить собі ноги і неодмінно станеться викидень.

Але ці міркування вона лишила при собі. На думку їй спало, що принаймні Еллі — спритній, моторній Еллі — може, вдасться перебратися дахом до ринви, звиснути й зістрибнути додолу. Довкола суцільний дим і шум. Хтозна, можливо, їй вийде дістатися узлісся і сховатися.

— Так, — відповіла Гарпер, досі вагаючись і не рушаючи з місця, витягуючи шию, щоб глянути, що коїться в нефі.

Голоси присутніх зливалися в мелодійній болісній пісні. Вони співали і сяяли. Їхні очі палахкотіли блакиттю, нагадуючи паяльні лампи. Маленька дівчина з поголеною голівкою видерлася на лаву, щодуху виспівуючи рядки. Драконяча луска на її руках світилася так яскраво, що руки, здавалося, стали прозорими, і Гарпер могла розгледіти крізь шкіру обриси кісток.

Першою спалахнула Норма. Вона стояла за вівтарем, погойдуючись перед розп’яттям і вивергаючи з себе слова пісні. Її дебеле, грубе обличчя порожевіло і блищало від поту. Жінка розтулила рота й закричала: «Співайте во торжество!» Зсередини її горлянки променіло світло.

Норма глибоко вдихнула, наміряючись заспівати наступний рядок. З її рота порснув жовтий спалах полум’я. Голова жінки відкинулася назад, горло стало червоним, нелюдськи вигнулося. Тоді Нормина шия почорніла, а з ніздрів заструменів темний дим. Драконяча луска на обвислих оголених руках палахкотіла ядучим криваво-червоним сяйвом. На Нормі була чорна квітчаста сукня завбільшки з невеличкий намет. По її спині заструменіли блакитні язики полум’я.

Ґейл