Джо Хілл - Пожежник

захрипіла і, спотикаючись, поточилася на мале хлоп’я, яке все підстрибувало. Вона розмахувала рукою, неначе намагалася відігнати від обличчя надокучливу мошку. Коли дівчина махнула втретє, Гарп розгледіла, що її рука у вогні.

— Що з ними коїться? — крикнула Джеймі, яка підбігла до них, під широку кам’яну арку.

— Це ланцюгова реакція, — відповів Пожежник. — Вони відходять усі разом.

— Слава навіки! — співала юрма. Принаймні якась її частина. Решта людей почала кричати. Ті, хто досі не спалахнув.

Коли загорілася Керол, вона була у самому серці стовпища, десятки вірян тягнулися до неї. І вмить вона обернулася на білосніжний стовп полум’я, відкинувши назад голову і розвівши руки, немов поривалася прийняти в обійми невидимого коханця. Керол спалахнула з неймовірною силою, наче наскрізь просякнута керосином. Навіть скрикнути не встигла — настільки швидко все сталося.

Кулі дзижчали й сюрчали, пролітаючи крізь неф і без розбору стинаючи людей на краю натовпу. Гарпер побачила, як підліток, худорлявий чорношкірий малий, ляснув себе по лобі, наче щойно згадав, що забув узяти на урок підручник. Та щойно він опустив руку, стало видно діру, що зяяла посеред його чола.

Дівчина-підліток зігнулася, обхопивши себе руками. Її спина палала у вогні. Довготелесий юнак, двійник Девіда Бові, опустився навколішки позаду юрби, схиливши голову, наче молився, і міцно стискав долоні. Його голова горіла: чорна голівка сірника серед несамовито яскравого жовтого полум’я. Мале дівча носилося проходом, розмахуючи охопленими вогнем руками у повітрі та кличучи матір. Хвостик дівчинки перетворився на волошковий вогненний шарфик.

— Ох, Джоне, — промовила Гарпер, відводячи погляд. — Ох, Джоне.

Він узяв її за руку й повів за собою у задимлену пітьму сходів. Вони вдвох почали підніматися, геть від скриків, сміху, співу пісні, та понад усе — геть від зойків та вереску, останніх стражденних акордів хору, що у фінальному акті злагоди ринув у забуття.

10

Того дня, коли в будівлі веж-близнюків врізалися літаки, Гарпер думала, що ж мали відчувати люди, котрі застрягли в ту мить на сходах; як почувалися, пробираючись сліпма донизу, крізь пелену диму. Знову ця думка зринула в її голові того дня, коли чоловіки й жінки почали стрибати з верхівки Спейс-Нідл у Сієтлі, у ті перші тижні епідемії. В ті дні, сповнених неспинних пожеж, це ставалося знову й знову — хмарочоси спалахували один по одному, люди всередині щодуху намагалися втекти від полум’я, знайти шлях порятунку, ані на мить не позбуваючись думки, що їхнім єдиним спасінням може стати стрибок і запаморочлива мовчазна круговерть падіння: останній шанс урвати собі момент спокою.

Найбільше Гарпер боялася паніки. Боялася, що втратить над собою контроль. Та коли вони пробиралися нагору, то почувалася вона майже по-діловому, зосереджуючись на наступному кроці, тоді — ще на наступному. Саме лише це було приводом для втіхи. Більше ніж смерть, її жахала втрата власної гідності: Гарпер боялася в останні миті життя перетворитися на загнану тварину, не здатну зібратися з думками через розпач, що паралізує волю.

Гарпер дерлася вгору, а Пожежник тримався за неї. Раз по раз вони зупинялися — коли йому паморочилося в голові або коли їй треба було перевести дух. Вони підіймалися, наче парочка стариганів: роблячи крок, тоді спиняючись, тоді роблячи ще один. Джон був надто слабким, щоб квапитися, а її не відпускали перейми. Черево перетворилося на важкий камінь, непідйомний тягар у самісінькому центрі її єства.

Джеймі Клоуз уже збігла сходами до вежі. Вона промчала повз них ще хвилину тому. Гарпер уже чула, як згори лунає потріскування гвинтівки.

Еллі йшла трохи попереду, несучи Ніка на руках. Хлопчикове підборіддя спиралося їй на плече, тож Гарпер могла добре розгледіти його обличчя. Лице йому вкривала кривава маска, а на голові зяяла рана, там, де його торкнувся цілунок «гамві». Утім, вираз він мав спокійний, неначе просто дрімав. На якусь мить хлопчик розплющив ліве око, щоб зиркнути на неї, але одразу й заплющив.

— Майже дійшли, — сказав Пожежник. — Майже дійшли.

І що ж вони робитимуть, коли опиняться там? Чекатимуть, поки вогонь дістанеться дзвіниці, думалося Гарпер. Або поки їх не пристрелять. Але з Джоном своїми міркуваннями вона не ділилася. І так була вдячна долі, що він був поряд, тримав своєю рукою за стан, похиливши голову їй на плече.

— Я рада, що все-таки закохалася у вас, містере Руквуд! — промовила вона до нього, цілуючи у шию.

— О, та я теж, — відказав він.

Спів позаду них тривав й надалі, хоча тепер уже здавалося, що крики переважають. Крики, а ще сміх. Хтось дуже гучно сміявся.

Дим у дзвіниці був ароматним, пахнув печеними шишками.

— Джоне, — озвалася Гарпер під впливом раптової ідеї. — А що, як ми повернемося? Спробуємо пройти крізь полум’я. Драконяча луска захистить нас, хіба ні?

— Але, на жаль, не від куль. Крім того, Еллі б не вибралася. Вона не вміє керувати лускою так, як я... чи як ти. Та й Нік непритомний, тож навіть не знаю... але цеє... якщо хочеш спробувати, то чекай, я спершу піднімуся нагору. Можливо, у нас вийде тебе прикрити. Хтозна... посеред метушні... — його очі засяяли, сповнюючись надії через несподіваний задум.

— Ні, — відповіла Гарп. — Твоя правда. Я навіть не подумала про Еллі й Ніка. Без них я нікуди не піду.

Вони вже дісталися верхнього майданчика. Двері були напівпрочинені, відкриваючи краєвид на темне задимлене нічне небо. Джон ухопив її за плечі й стис їх.

— Тобі про дитину думати треба.

— І не про одну, містере Руквуд, — відказала вона.

Джон дивився на неї з ніжністю, а тоді поцілував, і вона відповіла на його поцілунок.

— Ну що ж, — промовила вона. — Гадаю, варто нам дати бій. Тіт-топ, ходімо.

— Ходімо, сестро Вілловз.

Дзвіниця була відкритим майданчиком, посеред якого зяяв квадратний отвір, який з усіх чотирьох сторін обрамляли вузенькі помости з соснових дощок. Над просвітом звисав мідний дзвін, з віком побляклий до поважного зеленого відтінку. Він дзеленчав щоразу, як у нього знизу влучала куля. На балюстраді з білого каменю було мармурове поруччя. Свинець вгризався в камінь, викрешуючи хмарки білої порохняви.

Гарпер аж ніяк не очікувала натрапити на труп, але на останніх кількох східцях лежало тіло мертвого хлопця. Мрець покоївся долілиць, ззаду на батистовій сорочці світила червона дірка. Гарпер подумала, що то Пильнувальник, якому випало цієї ночі вартувати у дзвіниці. Він проґавив сигнал з автобуса, що стояв далі по дорозі, бо надто захопився видовищем, дивлячись, як унизу людину забивають камінням. Втім, за свою неуважність він розплатився більш ніж сповна. Гарпер схилилася, щоб перевірити пульс. Шия хлопця вже була холодною. Вона