Джо Хілл - Пожежник

Еллі сиділа на підлозі попід поруччям, пригортаючи брата. Обоє вони виглядали так, наче повзком продерлися крізь загиджену бійню.

Джеймі припала на коліно, сперши гвинтівку загиблого на кам’яне поруччя. Рушниця тільки клацнула глухо. Вона вилаялася, відсмикнула затвор і потягнулася по кулю в пошарпану картонну коробку, що стояла біля її коліна.

Щойно вони вийшли просто неба, Гарпер інстинктивно пригнулася. Але тепер підвела голову, щоб оглянути масштаби руйнувань. Звідси було видно все, табір розкинувся перед нею як на долоні.

Меморіальний парк починався одразу біля верхніх сходинок каплиці. Згори те варварське кружало кам’яних брил ще більше нагадувало Стоунгендж. Півдюжини чоловіків розбрелися серед валунів та постаментів, шукаючи прикриття. Один з них, худорлявий хлопака у товстих окулярах з чорною оправою, таких, як у Бадді Голлі[160], присів за зчорнілим вівтарем, тримаючи щось на зразок «узі». Хлопець шкірився, його обличчя, затінене густою зачіскою а-ля «афро», було густо перемазане сажею.

Якась незбагнена примха повітряних потоків донесла до Гарпер його голос. Цей котячий писк вона упізнала одразу ж, бо виразно пригадувала це пискотіння з того дня, коли ледь не потрапила до рук Мальборо-Мену в своєму будинку.

— От же ж повне гівно! — скрикнув Марті. Зброя стрекотіла у його руках. — Та це натуральний, курвамать, бойовик!

На північ від них розкинулося заболочене футбольне поле і перекинутий «гаммер». Кілька чорних пікапів припаркувалися з того боку, щоб перегородити шлях з подвійних дверей, що вели до підвалу. Крізь кіптяву годі було розгледіти, скільки саме чоловіків вели вогонь з кузовів, та Гарпер бачила, як раз по раз мерехтіли і блимали, неначе спалахи фотокамер, вогники пострілів. «Фрейтлайнер» загуркотів пагорбом донизу, рушивши в бік решти автівок, до північного боку каплиці. Напевно, Джейкоб сподівався, що підвальна перегородка лусне і звідти у відчаї посиплють купки людей — тоді й плуг стане в пригоді.

На південь глянути було важче. Між церквою та лісом пролягала смуга трави, настільки широка та рівнесенька, що нагадувала дорожнє полотно. Гарпер знала, що десь там був і Мальборо-Мен, у своєму великому срібному «інтимідейторі», але розгледіти їй вдавалося хіба вершечок кабіни, та й то — добряче витягнувши шию. Авто було надто близько припарковане до будівлі, щоб як слід його роздивитися.

Знизу повалив гидкий чорний дим, клубами струменіючи до піддашку та фонтануючи крізь отвір у дзвіниці, умить перетворивши башту на велетенський димар. Крізь товщу диму пульсували лиховісні відблиски вогню. Гарпер припускала, що знизу дзвіницю було ледве видно, бодай це вселяло якусь надію.

Клуби диму валили догори, зливаючись у величезну чорну хмару, яка сунула на схід за пагорб, у бік океану. Гарпер майже не бачила неба — зірки та місяць поглинуло темне хмарисько.

Вкритий чорним шифером похилий дах від поруччя вежі відділяло футів з п’ятнадцять. Гарпер уявила, як вона стрибає, вдаряючись, падає на п’яти, розриває собі зв’язки на щиколотках, тоді валиться, з тріскотом б’ється стегном об покрівлю, з’їжджає до краю даху, а тоді раптом відчуває гострий біль, коли всередині розривається матка...

— Ну нахрін, — сказала собі Гарпер.

Вона підповзла до Еллі.

— Як фобі мій роф? — запитала Еллі.

— Могло бути й гірше, — відповіла Гарпер.

— Та яке, нахер, гірше. Я тащуся. Тепер я справжній панк. Завжди мріяла стати панком, — Еллі скуйовдила Нікове волосся рукою. — У самому кінці, міс Вілловз, я намагалася вчинити правильно. Може, я й завалила іспит, але на додаткових заняттях виклалася на повну.

— Який ще іспит?

— З основ людяності, — відповіла дівчинка, змахуючи з очей сльози. — Потримаєш мене за руку? Мені страшно.

Гарпер взяла Еллі за руку і міцно стиснула.

Пожежник пробрався помостом до південного боку вежі, зупинившись поряд з Джеймі.

— Ті гандони засіли в «сілверадо», — повідомила Джеймі. — Надто близько до будівлі. Мені в них не влучити. Якби вдалося їх відігнати, можна було б спустити мотузку...

— Яку мотузку? — запитав Джон.

— Не знаю. Мо’, з одягу зробити. Доберемося до дерев. Помчимо в бік дороги. Викрадемо авто.

Голос дівчинки перетворився на збентежену скоромовку, перестрибуючи з однієї неймовірності на іншу.

— Я знаю людей з Рочестера. Вони б нас прихистили. Але спершу мусимо відігнати ту вантажівку.

Пожежник стомлено закивав.

— З цим я, може, й зараджу.

Але, щойно підвівшись, він захитався і ледве не впав. Гарпер помітила, як затріпотіли його повіки. У цій позі Джон нагадував їй дівча-інженю з музичних комедій 40-х років, яке намагається привабити любчика. Якусь мить неможливо було опиратися враженню, що він от-от поточиться і полетить, перечепившись через залізні поручні, в діру в центрі вежі та щезне у задимленій темряві.

Джеймі вхопила його за лікоть до того, як він встиг перелетіти через поруччя. Гарпер скрикнула, відпустила руку Еллі й поповзла помостом до нього. Коли вона вже була поряд, Джон знову опустився на одне коліно.

Гарпер доторкнулася до його щоки і відчула липкий піт.

— Дзвін зараз б’є? — ледь розбірливо пробурмотів Джон.

— Ні, — відповіла вона. — Саме зараз — ні.

— Господи. Отже, це у мене в голові так гуде, — він притис долоні до скронь. — Здається, мене зараз знудить.

— Навіть не намагайся встати.

— Ми мусимо їх відігнати, якщо таки хочемо звідси вибратися.

— Лишайся на місці. Переведи подих. Користі з тебе буде мало, якщо відключишся.

Вона відпустила його руки й підвелася, вкладаючи усе серце в безмовну пісню. Її права рука обернулася на вогненну шаблю. Викусіть ложечку цього, вилупки.

Гарпер пожбурила вигнуте лезо блакитного полум’я в нічну темряву. Воно просвистіло, викрешуючи у повітрі блискотливі латки вогню, і неприродно крутнулося, завернувши за край даху і непомітно опустившись на «сілверадо інтимідейтор». Залунали крики, коли капот авто розірвало у яскравому спалаху світла.

Кулі задзеленчали об дзвін, барабанили по перилах та з сердитим виттям, немов люті оси, пролітали повз них. Гарпер припала додолу, з її полум’яної руки валив дим.

Одна з куль поцілила в линву, на якій висів дзвін, і розітнула її, лишаючи всього декілька волокон. Велетень гойднувся, видавши кволий дзеленькіт. Ті останні кілька ниток, що втримували його, з мелодійним звуком луснули, наче гітарні струни. Дзвін упав у чорний отвір. За якусь мить з лунким «ДЗЕНЬ», від якого здригнулося повітря, він ударився об підлогу церкви. Від удару в них перед очима задрижали клуби диму, а Гарпер позакладало вуха.

Нік підвів голову і збентежено роззирнувся. Удар дзвона був таким гучним, подумалося Гарпер, що навіть глухого пробудив.

— О Господи, тепер ще що за хрінота!.. — закричала Джеймі, вдивляючись на північ, а тоді поквапилася повз Пожежника до іншого