Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Руки прозорі, малі.

Стрів він біду надійно,

Мужньо, як воїн стійкий:

Зір, як завжди, спокійний,

Зір, як завжди, прямий…

А в домі — густе смеркання…

І, зціпивши пальці рук,

Він молить про врятування

Від нестерпучих мук.

Абіш довго мовчав, збираючись із силами. Нарешті тихо заговорив:

— Поки я хворію, ви пишете вірші — ага, Дармен, Какитай і ти… Краще б вони народилися не в тузі, а в радості… Для життя повинні вони народжуватися…

Він знову перепочив, потім сказав те, про що довго роздумував за час хвороби:

— Читаю ваші .вірші і бачу: ви стаєте справжніми поетами. Здається, таких віршів казахською мовою ще ніхто не писав… Адже те нове і чудове, що в них в, прийшло від російської поезії, через твори батька. Але навіщо ви приділяєте так багато уваги прикрощам і смутку? Скажи це батькові, хоч я не раз говорив йому це, коли ми розмовляли з ним про вірші. Російська поезія, російське мистецтво допомогли йому осідлати крилатого коня, високо злетіти на ньому. От і треба дивитися вперед. Майбутнє Росії велике і славне! Я не раз чув про це від багатьох людей у Петербурзі, в Москві. Павлов і його друзі глибоко вірять в це прекрасне майбутнє, вони борються за нього. Вони кажуть: скоро зійде над Росією зоря. Нам, жителям Семипалатинська, Алма-Ати й інших глухих закутків неосяжної країни, треба зрозуміти.

Абіш говорив натхненно, з палаючими очима, він навіть трохи підвівся на ліжку. Аж ось він замовк і довго лежав нерухомо. Потім, ковтнувши кумису, вів далі:

— Кожного дня хтось народжується, хтось умирав. А народ, суспільство живе, іде своєю дорогою. Що таке одна людина на терезах громадського життя? Хіба світ загине без неї?

Сумно усміхнувшись, Абіш взяв у руки аркушик з братовими віршами і сказав:

— Не подобається мені, дорогий, що ти весь час вдаєшся в тугу, проливаєш сльози. Облиш сумні думки, Магаш! Піди в місто, повеселися!

В кімнату зайшов Абсамат, щоб покликати Магаша обідати. Але Абіш затримав брата і послав господаря по Утегельди і Майкана.

Обидва жигіти, які звикли розуміти Абіша з півслова, з ледь помітного поруху брів, майже постійно перебували в суміжній кімнаті. Тепер, зайшовши до хворого з певним острахом і тривогою, вони зраділи, побачивши спокійне обличчя Абіша, який попросив їх підійти до ліжка і, з усмішкою дивлячись на них, сказав кволим голосом:

— Мій Магаш зовсім не виходить з дому, він навіть пожовк від нудьги. Сьогодні у росіян чудове свято — масляна… Я чую: Алма-Ата сповнена веселощів і пісень… Запрягайте, друзі, коней. Їдьте надвечір у місто, повеселіться на широкій російській масляній. Випробуйте на скачках гнідого інохідця. Ти, Абсамат, поведеш його, і, я певен, він випередить усіх інохідців міста… Я дам тобі приз за це… Ану, Магаш, Утеш, Майкан, Абсамат, збирайтеся!..

Друзі значуще перезирнулися, слабка надія ворухнулась у їхніх серцях. Видно, Абіш почував себе сьогодні краще. Вони почали усміхатися, закивали на знак згоди і заговорили, перебиваючи один одного:

— Добре, добре, поїдемо!

— Ось побачиш — випередимо алмаатинців!

— Та вже гнідий постоїть за себе!

Коли вони вийшли з кімнати, Абсамат радісно сказав, відчувши настрій усіх:

— Видно, одужує — як хороше на серці!..

Абсамат і Майкан, нікому не кажучи, вже давно готували гнідого до масляничних свят. Коли смеркало, Абсамат запрягав коня в невеликі сани і подовгу ганяв його інохіддю. Щоб не заважали перехожі, він виїжджав або на Ташкентський шлях і мчав до Каскелена, або летів, як вітер, у напрямі Семипалатинська…

По обіді, виконуючи волю Абіша, жигіти запрягли коней і на двох санях виїхали з воріт на широку вулицю. Магаш і Утегельди сіли на задньому сидінні, а Майкан, який уміло правив конем, зайняв місце кучера. Поступившись дорогою гнідому інохідцю, запряженому у невеликі сани, він одразу ж випустив наперед Абсамата.

Сьогодні місто здалося Магашу та його друзям особливо чепурним і святковим. Згадавши Семипалатинськ, вони почали порівнювати його з Алма-Атою. Який прекрасний сніговий хребет Алатау, що наче навис своїм громаддям над містом! Цей могутній казковий велетень викликає захоплення в кожній живій душі. Хіба порівняєш Семипалатинськ з Алма-Атою! Правда, там на центральній вулиці височать красиві кам’яниці, а в Алма-Аті всі будинки дерев’яні, одноповерхові. А зате скільки тут фруктових садів! І які прекрасні стрункі пірамідальні тополі, що тягнуться до неба, гіллясті берези і могутні дуби на прямих, наче стрілки, вулицях!

Утегельди з наївним подивом розпитував Магаша:

— Невже всі дерева у міському саду посаджено за один день?

— Чого ж за один?

— А того, що всі вони однакові на зріст, наче гриви стригунів-дволітків, одночасно підрізані навесні!

Абіш багато розповідав Магашу про Алма-Ату, і тепер Магаш поділився з Утегельди тим, що чув від брата.

— Вісім років тому тут був жахливий землетрус і загинуло багато дерев. Ти правильно помітив — ці молоді дерева посаджені водночас, через те й здаються вони всі однаковими.

Утегельди виріс у степу, де нема жодного деревця. Він не відчуває краси цього зеленого міста, і Семипалатинськ подобається йому більше. До того ж він приїхав до Алма-Ати на початку зими і не бачив ще всієї пишноти фруктових садів, коли на гілках дерев полум’яніють численні плоди…

Майкан спинив коня на розі вулиці Гурді, звідти зручно було спостерігати запряжених у сани рисаків та інохідців, які мчали Сільською вулицею. Абсамат приєднався до них із своїм гнідим інохідцем і незабаром зник з очей. А Утегельди, очікуючи його повернення, знову заговорив з Магашем:

— Усе-таки я не розумію, як можна захоплюватися садами та деревами. Тільки злодіям привілля! А коли злодій залізе на цей знаменитий Алатау, в ліс, то його там ніяк не знайдеш. Ці сади, ліси і міжгір’я — справжнє злодійське кубло, вони наче самі нашіптують: «Хапай, кради, біжи до мене, я сховаю тебе».

— А ти бачив у цьому місті хоч одного злодія? — озвався Магаш. — Скільки місяців живеш тут, а чув ти, щоб хтось закричав пробі?

— От я і дивуюсь з того, що їх нема, — простодушно сказав Утегельди. — Але коли б мені довелося красти, я робив би це тільки в Алма-Аті.

Магаш і Майкан зареготали.

— Як тобі не сормно, Утеш,— крізь сміх дорікав Майкан.— Нащо тобі здалися оті злодії?

Але Утегельди затявся:

— Нічого мене соромити! Коли хочете знати, так думає сам Абай-ага. Якось я запитав його: «Чому в нашому Тобикти найбільше конокрадів у родах Мірза і Божей?» А він мені ось що відповів: «Глянь, Утеш, на їхні зимові і літні стійбища. Навколо неприступні скелі, тісні міжгір’я, глибокі