Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

яруги. Сама місцевість — як злодійське гніздо! Вона їх і навчає: «Вкради коня, веди сюди, сховайся в якому хочеш міжгір’ї і тут ріж його!» От що сказав мені Абай-ага. Так що ви не сперечайтеся зі мною.

Магаш засміявся, але нічого не відповів.

А засніженою вулицею безнастанно мчали санки, із свистом розтинаючи повітря. Ось, видзвонюючи бубонцями, пронеслася тройка. У широких санях, горлаючи хвацьку пісню, сиділи підпилі мужчини й жінки. Селянські коні, вигодувані вівсом і висівками, незграбні і веселі, як їхні захмелілі хазяї, бігли щодуху, а натовп глузливо реготав їм услід. За тройкою промчали англійські рисаки, довгоногі, стрункі красені, з вигнутими дугою шиями, прямими вухами і підрізаними хвостами.

Здіймаючи сніговий пил, летіли гніді, білі й карі інохідці казахської породи, стрімголов бігли російські рисаки.

Перегони щойно почалися. Інохідці мали пройти вулицями Колпаківською і Сільською, досягти Ташкентської алеї, потім, об’їхавши парк, знову повернутися на Колпаківську, промчати Сільською вулицею і спинитися на Скотному базарі коло білої церкви.

Дізнавшись про це, народ хмарою посунув до білої церкви, щоб побачити, як підходитимуть коні до фінішу. Магаш, Майкан і Утегельди, сівши в сани, теж поспішили до базарної площі. Там уже зібрався величезний натовп. Особливо примітними були в натовпі гімназисти у ясно-сірих шинелях з срібними пряжками і чиновники з золотими кокардами на картузах, що прийшли сюди з своїми дружинами. Але найбільше було на площі поліцейських: притримуючи довгі шаблі, урядники і стражники позирали на своє начальство — вичепурених ротмістрів у голубих шинелях і в білих рукавичках.

Шакірди з медресе і хальфе з усіх п’яти алматинських мечетей, насунувши на лоба татарські шапки, також прийшли подивитися на заборонене для них масляничне гуляння. Вирізняючись багатими лисячими та єнотовими шубами, статечно походжали російські і татарські купці, таранчинські і казахські торговці.

Є така приказка: «Один стрибав від ситості, другий від холоду!» Серед ситих, вдоволених, по-святковому вбраних людей ходили з простягнутою рукою жебраки, вимолюючи милостиню; впадало в око жалюгідне лахміття хліборобів-переселенців, які приїхали до багатого Семиріччя з далекої Росії і залишилися тут без притулку і без шматка хліба; було в натовпі чимало і бідняків казахів, зубожілих після джуту, бездомних, голодних дідів і бабусь.

Магаш зустрів у натовпі знайомих казахських чиновників, вони нашвидку питали про здоров’я Абіша і одразу переводили розмову на перегони: їх цікавило, як готував Абсамат до змагання свого уславленого інохідця.

Все густішала темрява, але на площі не було жодного ліхтаря. Звісно, білого коня можна було побачити і поночі, а от як відрізнити гнідого від буланого, карого від вороного! А втім, люди не розходились: адже перегони відбувалися тільки раз на рік. Часто з різних кінців площі чути було короткі вигуки:

— Тепер уже скоро!

— Зараз мусять бути!

— Та їдуть уже!

Нарешті вдалині, приблизно за півверсти, забовваніло щось темне, воно котилося широким шляхом, наче куля, з кожною миттю збільшуючись у розмірах. То, здіймаючи сніговий пил, мчали інохідці, запряжені в легкі сани…

Раптом Магаш, Майкан і Утегельди вигукнули в один голос: двоє коней, білий і гнідий, випередивши з десяток інохідців, йшли голова в голову. З натовпу хтось крикнув:

— Гей, Абсамат, гнідий іноходець! Натисни!

Вже неподалік від церкви, почувши безладний гамір юрби, Абсамат ще міцніше уперся ногами в передок саней і щосили натягнув віжки. Гнідий іноходець, закусивши вудила, рвонув уперед. Але білий іноходець відомих багатіїв, купців Абдувалієвих, усе ще скакав поряд, не відстаючи ні на крок. Тоді Абсамат, піднявши віжки, стьобнув ними коня і пронизливо-голосно крикнув:

— Чу-а! Гай-да!

Гнідий, одкинувши вгору чубок і високо задерши голову, наче хотів вдаритися нею об дугу, зробив різкий кидок і почав помітно відділятися від свого суперника. Спочатку він ішов попереду на голову, потім на шию, нарешті на весь корпус. Якийсь час Абсамат ще відчував на лівому плечі густу, гарячу пару, що йшла з ніздрів абдувалієвського коня, але гнідий з кожною секундою набирав швидкості. Ось він уже на цілих півквартала випередив своїх супротивників і, як падаюча зірка, пролетів широкою вулицею до фінішу, де натовп зустрів його захопленими вигуками.

Гнідий іноходець, про якого в той вечір у місті складалися легенди, за кілька хвилин домчав Абсамата до будинку. Слідом за ним підкотив і Майкан.

Звістка про перемогу гнідого на перегонах викликала неймовірний захват.

Коли друзі через кілька хвилин зайшли в кімнату хворого, Абіш ще не спав. Він жестом запросив їх підійти ближче до ліжка.

— Прийшов першим… Я вже чув… Поздоровляю… Абсамат, я приготував тобі приз…

Абіш звелів подати довгий кинджал з рукояткою з слонової кістки. Срібні піхви було прикрашено витіюватими візерунками, зробленими рукою вправного кавказького майстра. Цей кинджал Абіш купив в Абастумані на спогад про Кавказ, а тепер подарував його Абсамату.

Задоволений подарунком, Абсамат розповів Абішу якнайдокладніше про перегони, друзі пішли у вітальню, де було приготовлено чай. Біля низького розсувного стола, застеленого червоною скатеркою, виблискував начищений великий мідний самовар. На столі височіла гора баурсаків, стояли слоїки з маслом, медом, жентом[[Жент — сушений сир з маслом і медом, схожий на халву.]], цукром і цукерками. Всі посідали на курпе і знову почали розмову про сьогоднішнього переможця — гнідого інохідця.

У цей час за дверима почулося рипіння важких казахських чобіт і до вітальні зайшли двоє літніх бородатих чоловіків. Один із них, високий на зріст, у кунячій шапці, був Дат. Другого, нижчого за нього, широкоплечого, з сивиною у волоссі, знав тільки господар.

— Ассалау малей-ку-ум, ассала! — голосно привітали гості господарів.

Абсамат підвівся назустріч гостям, інші теж встали. Господар і господиня допомогли гостям роздягнутися і провели їх на почесне місце.

Дат, до якого всі присутні ставилися дуже шанобливо, прийшов у дорогому ламбуковому камзолі з короткими рукавами, з нагрудної кишені звисав краєчок золотого ланцюжка. Він поздоровив Магаша і Абсамата з перемогою гнідого інохідця, а потім познайомив усіх із своїм супутником.

— Це мій друг. Ви, мабуть, чули його ім’я, воно відоме не тільки в Алма-Аті, але й в усьому Джетису. Наш уславлений акин Джамбул!

Цього чоловіка з маленькими зіркими очима і рожевими щоками Абсамат добре знав. Магаш його бачив уперше. Вони потиснули один одному руки. Джамбул, який тільки-но сів до столу, почав ділитися своїми враженнями про перегони.

— Твій прудконогий кінь припав мені до душі! — заговорив він, звертаючись до Магаша.— Всі тюре[Тюре — знатна людина ханського походження.] і простий народ захоплювалися ним, він скорив усіх. Я радий за тебе, нехай буде шлях твій завжди щасливий! Чув я, ти син великої, хорошої людини. Батько у тебе прекрасний, і кінь чудовий, Магаш-мірза!